Читать книгу: «Сни в оселі відьми», страница 4

У сутінках, коли на небосхилі спалахували одна за одною зорі, а місяць лив на болото сяйво, схоже на те, що постає в очах малюка, якого на ніч заколисує мати, занурювався у глибочінь смертоносного багна дідуган. Він був в обдертому пурпуровому плащі, його голова була увінчана висхлим виноградним листям. Пильно вдивлявся він удалину, ніби виглядаючи попереду позолочені куполи прекрасного казкового міста, в якому люди ще вірять у мрії. Тієї ночі вічно юна та прекрасна нота перестала звучати у дорослому світі.

Ex Oblivione⁴

Коли підійшли мої останні дні й потворні дрібниці життя почали підштовхувати мене до божевілля, подібно до того, як дрібні крапельки води, що їх кати змушують спадати безперервною низкою в одне і те саме місце на тілі їхньої жертви, я покохав променистий притулок сну. У своїх мріях я знаходив дещицю тієї краси, яку марно шукав у реальному житті, й блукав у старих садах і зачарованих лісах.

Якось, коли повіяв ніжний ароматний вітерець, я почув заклик Півдня і вирушив у нескінченне томливе плавання під незнайомими зорями.

Іншого разу, коли йшов легкий дощик, я плавно ковзав на човні темним підземним потоком, поки не досяг іншого світу, світу багряних сутінків, веселкових дерев і нев’янучих троянд.

Я скитався золотою долиною, яка провадила до тінистих гаїв із руїнами храмів і закінчувалася біля міцного муру, вкритого зеленню старого винограду, в якому ховалася невелика бронзова хвіртка.

Багато разів я швендяв цією долиною, дедалі довше затримуючись у пістрявій напівтемряві, в якій химерно вигиналися велетенські криві дерева й від одного стовбура до іншого стелилася волога сіра земля, де-не-де оголюючи запліснявіле каміння похованих під нею храмів. І завжди метою моїх мрій була заросла виноградом стіна з маленькою бронзовою хвірткою.

За якийсь час, коли дні пробудження ставали все нестерпнішими через сірість та одноманітність, я часто плив долиною та тінистими гаями в якомусь наркотичному спокої, міркуючи про те, як би це назавжди оселитися тут, щоб не відповзати щоразу назад у цей нудний світ, позбавлений будь-якого інтересу і нових барв. І коли я поглядав на маленьку хвіртку в міцному мурі, мені здавалося, що за ним тягнеться ціла країна мрій, із якої, якщо увійти туди, вже не буде вороття.

І так щоночі уві сні я прагнув знайти прихований в оповитій лозою стіні засув хвіртки, хоча він був чудово замаскований. І я казав собі, що простір за стіною був не просто реальнішим, але й прекраснішим і променистішим.

Потім однієї ночі в місті снів Закаріоні я виявив пожовклий папірус, що містив вислови мудреців зі світу снів, котрі дуже давно жили в цьому місті й були достатньо розумними, щоб народитися у світі пробудження. У папірусі було багато написано про світ снів, зокрема й про золоту долину, священні гаї з храмами, а також про високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли я побачив ці нотатки, то збагнув, що вони стосуються саме цих місць, які я часто навідував уві сні, тому заглибився у читання папірусу.

Дехто з мудрагелів вибагливо описував дива за хвірткою, крізь яку не можна пройти двічі, однак інші писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вірити, і, тим не менш, дедалі дужче прагнув назавжди податися до невідомої країни; адже сумніви та таємничість – найбільша принада з усіх спокус, і жоден новий жах не може бути страшнішим за щоденні тортури, які називають буднями. Тому, коли я дізнався про існування наркотику, який допоможе мені відімкнути хвіртку і пройти крізь неї, я вирішив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.

Учора ввечері я проковтнув це зілля і поплив уві сні до золотої долини і тінистих гаїв; і коли цього разу підійшов до стародавнього муру, то побачив, що хвіртка відчинена. Крізь неї продиралося таємниче сяйво, яке освітлювало велетенські криві дерева й верхівки похованих під землею храмів. Я мелодійно поплив далі, очікуючи побачити красу країни, звідки ніколи не повернуся.

Коли ж хвіртка відсунулася ширше і чари наркотику й сну провели мене крізь неї, я второпав, що всім краєвидам і красі настав край, позаяк у цьому новому просторі не було ні землі, ні моря – сама лише біла порожнеча безлюдного та безмежного космосу. І, будучи щасливим настільки, наскільки я раніше навіть не наважувався уявити, я знову розчинився у цій знайомій невизначеності кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.

Безіменне місто

Підійшовши до безіменного міста, я одразу ж відчув прокляття, що нависло над ним. Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою місячним сяйвом, і побачив його вже здалеку; таємниче й зловісно воно виступало з пісків. Так виринають частини трупа з неглибокої, сяк-так закиданої землею могили.

Жахом повіяло від обвітреного століттями каміння цього допотопного дива, цього пращура найстарішої з пірамід; а легкий подих, що виходив від нього, здавалося, відштовхував мене геть і змушував негайно відступитися від стародавніх зловісних таємниць, яких не знає і не повинен знати жоден смертний.

Далеко в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, напівзруйноване й безмовне; його низькі стіни майже цілком поглинули піски тисячоліть. Це місто стояло тут задовго до того, як були закладені перші камені Мемфіса й обпалені цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немає жодної леґенди, такої давньої, щоб у ній згадували назву цього міста або ті часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи біля своїх багать, про нього бурмочуть старі бабеги у наметах шейхів, і всі як один цураються його, самі не знаючи чому. Це було те саме місце, яке божевільний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своїх мріях за ніч до того, як він склав цього загадкового двовірша:

 
Не мертве те, що вічність захищає,
Смерть інколи разом із вічністю вмирає.
 

Звісно, я знав, що араби недарма уникають безіменного міста, про яке згадують химерні перекази і яке досі приховане від людського ока; проте я відігнав думки про причини цих страхів і рушив верхи на верблюді у неходжену пустелю. Я єдиний, кому довелося його побачити, й тому на жодному обличчі не застигло такого відбитку жаху, як на моєму, жодну людину не охоплює таке страшне тремтіння, як мене, коли нічний вітер деренчить шибками вікон. Коли я проходив містом у страшній тиші нескінченного сну, воно витріщалося на мене, вже вистигле від пустельної спеки під променями холодного місяця. І, повернувши йому цей погляд, я забув про свій тріумф, який пережив, знайшовши це місто, зупинив свого верблюда і завмер в очікуванні світанку.

Після кількох годин чекання я побачив, як на сході повиснув досвітній напівморок, зорі зблякли, а потім сірі сутінкові тони витіснили рожеве світло, облямоване золотом. Я почув стогін і угледів піщану бурю, що вирувала посеред стародавнього каміння, хоча небо було ясним і великі простори пустелі залишалися нерухомими. Потім над лінією виднокраю, що оточує пустелю, здійнявся вогняний край сонця, який виднівся крізь невелику піщану бурю, що вже забиралася геть, і мені, охопленому якоюсь лихоманкою, причувся металевий скрегіт, що долинав із невідомих глибин, який ніби вітав вогняний диск, як колись вітали його колоси Мемнона⁵ з берегів Нілу. У моїх вухах стояв подзвін, уява вирувала, поки я неквапливо поганяв свого верблюда, наближаючись до цього загубленого в пісках безмовного міста, яке з усіх живих на землі удостоївся споглядати лише я один.

Я блукав серед безформних фундаментів будинків, не знаходячи нічого, схожого на різьблення або написи, які нагадали б про людей, якщо це люди збудували місто й жили в ньому неймовірно давно. Наліт старовини на цій місцевості був якимсь нездоровим, і більше за все на світі мені хотілося побачити якісь знаки або емблеми, котрі б доводили, що місто й справді задумали та заклали представники людського роду. Без сумніву, мені були неприємні пропорції та розміри цих руїн. Завдяки запасу різноманітних інструментів та спорядження, я здійснив безліч розкопок усередині просторів, оточених мурами зруйнованих споруд; однак справа просувалася повільно, і я не виявив нічого визначного. Коли знову впала ніч і зійшов місяць, я відчув подих прохолодного вихору, а разом із його поверненням і страх, що було відступив. Відтак я не зважився заночувати в місті. Коли ж покидав стародавні стіни, щоб заснути за їхніми межами, за моєю спиною загув невеликий піщаний вихор, що пролетів над сірими каменями, хоча й місяць був яскравим і пустеля здебільшого залишалася спокійною.

Прокинувся я на світанку, вирвавшись із полону жаских снів, у вухах стояв подзвін, подібний до бамкання, як у храмі. Я побачив, як червоний край сонця продирається крізь останні пориви невеликої піщаної бурі, що здіймалася над безіменним містом, і зазначив про себе безтурботність усього іншого ландшафту. Я ще раз наважився поблукати серед руїн, які надималися під пісками, ніби якийсь казковий велетень під ковдрою, ще раз спробував відкопати реліквії забутої раси – й знову надаремно. Опівдні я відпочив, а потім присвятив тривалий час дослідженню стін, ліній колишніх вулиць і контурів майже зниклих будівель. Усе свідчило про те, що колись це було-таки могутнє місто, і я задумався, що ж було джерелом його величі. У моїй уяві виникла повна картина пишноти століття, такого віддаленого, що про нього не могли знати навіть халдеї. У моїй голові промайнули таємничі образи: приречений Сарнаф, що стояв на землі Мнарі, коли людство було ще молодим; загадковий Іб, висічений із сірого каменю задовго до появи на землі людства.

Несподівано я натрапив на місце, в якому поклади породи круто випиналися з пісків і утворювали невисоку скелю, і тут же з радістю для себе виявив сліди існування народу, що жив задовго до Великого потопу. Грубо висічені на поверхні скелі форми були, без сумніву, фасадами кількох невеликих приземкуватих будинків і храмів, вирубаних у скелі; я припустив, що інтер’єр цих будівель, можливо, зберігає не одну таємницю неймовірно далеких століть, тоді як вирізьблені зображення, розташовані ззовні, вже давно могли стерти піщані бурі.

Я помітив віддалік темні діри. Вони містилися дуже низько й були засипані піском, але я розчистив одну з них лопатою і поповзом протиснувся в неї, тримаючи перед себе запалений факел, котрий, як я справедливо вирішив, був абсолютно необхідний для розкриття таємниць безіменного міста. Опинившись усередині, я збагнув, що вирубаний у скелі простір і справді був храмом. Я побачив явні ознаки того, що тут, у цих благодатних місцях, якими вони були до їхнього перетворення на пустелю, жили люди, і цей храм був для них місцем поклоніння. Тут були примітивні вівтарі, стовпи, ніші, дивовижно низькі; хоча мені й не вдалося виявити ні скульптури, ні фрески, зате було безліч окремих каменів із явно рукотворними формами, що перетворювало їх на якісь певні символи.

Стеля обробленої різцем зали була дуже низькою, я заледве міг випрямитися, стоячи на колінах, і це здалося мені дивним. Однак площа зали була такою великою, що мій факел освітлював лише частину темного простору. В далеких закутках зали мене охоплювало тремтіння – деякі вівтарі та камені нагадували про забуті ритуали, жахливі, огидні та непоясненні за своєю суттю. Що за люди могли спорудити й відвідувати такий храм? Роздивившись усе, що було всередині, я виповз назад, охоплений жагою дізнатися, що іще відкриють мені ці храми.

Уже наближалася ніч, проте побачені мною предмети привернули мою цікавість, яка врешті-решт пересилила страх, і я залишився серед довгих у місячному сяйві тіней, котрі сповнювали мене жахом, коли я вперше побачив безіменне місто. У сутінках я розчистив іншу діру та заповз у неї з новим факелом; усередині виявив іще більшу кількість каменів і символів, настільки ж незрозумілих, як і в першому храмі. Приміщення було таким же низьким, але не таким просторим і закінчувалася дуже вузьким проходом, заповненим похмурими загадковими ідолами. Я пильно розглядав їх, аж раптом гул вітру і лемент мого верблюда, що залишився іззовні, порушили тишу, і я був змушений вийти, щоб з’ясувати, чого він так напудився.

Над допотопними руїнами яскраво сяяв місяць, освітлюючи щільну хмару піску, яку здійняв, як мені здалося, потужний вихор, що, однак, уже стихав, але ще дув із боку скелі, що нависала наді мною. Я зважив, що саме цей холодний вітер, який ніс пісок, і налякав мого верблюда, і хотів було відвести тварину в надійніше укриття, аж раптом випадково зиркнув угору й усвідомив, що вітру над скелею не було. Я був вражений цим, мене знову охопив страх, але я зразу ж згадав про вітри, що налітають раптово й обмежені малим простором, які спостерігав до того на сході та заході сонця, і переконав себе, що все добре. Я вирішив, що вітер дме з якоїсь розщелини, яка вела до печери, і поглянув на пісок, здійнятий у повітря, намагаючись простежити, звідки він з’явився. Невдовзі мені вдалося визначити, що джерелом його появи було чорне гирло храму, розташоване далеко на південь від мене, тому я ледве міг його розгледіти. Важкою ходою рушив я до цього храму, долаючи опір задушливої піщаної хмари; підійшовши ближче, я побачив його обриси та розміри. Він виявився більшим за тамтешні храми, а вхідний отвір, що вів досередини, був забитий піском, спеченим набагато меншою мірою. Я спробував було пропхатися всередину крізь цей отвір, але крижаний вітер страхітливої сили зупинив мене, ледь не загасивши факел. Вихор рвався з темного гирла назовні з фантастичною силою і зловісно завивав, здіймаючи пісок і розвіваючи його посеред таємничих руїн. Незабаром вітер ущух, піщаний вихор потроху вгомонився і нарешті влігся остаточно. Однак серед примарних каменів міста відчувалася чиясь незрима присутність, а глипнувши на місяць, я уздрів, що він тремтить і трясеться, немов відображення у вкритій брижами воді. Важко знайти слова, щоб передати мій страх, і все ж він не заглушив спрагу відкриттів, і тому, ледь вітер ущух, я одразу ж увійшов до темної зали, звідки він тільки-но примчав.

Цей храм, як мені вдалося помітити іззовні, був більшим за інші; найімовірніше, він був природною заглибиною, якщо у ньому бешкетував вітер, який віяв невідомо звідки. Тут я міг уже стояти у повен зріст, і все ж вівтарі та камені були такими ж присадкуватими, як і в попередніх храмах. Нарешті я побачив сліди образотворчого мистецтва стародавнього народу – на стінах і стелі видніли покручені клапті висхлої фарби, яка вже майже вицвіла й обсипалася. З наростаючим хвилюванням я розглядав хитросплетіння тонко окреслених різьблених візерунків. Піднявши факел над головою, я оглянув стелю і поміркував, що вона має надто правильну форму, щоб бути природною. Доісторичні різьбярі з каменю, як мені здалося, вочевидь, мали хороші технічні навички.

Потім яскравий спалах фантастичного полум’я відкрив мені те, що я шукав, – прохід, що вів до тієї самої віддаленої прірви, звідки виходили вихори, які так раптово здіймалися. У мене підкосилися ноги, коли я побачив, що це був просто невеликий дверний отвір, явно рукотворний, вирубаний у твердій скелі. Я просунув в ту діру факел і побачив чорний тунель, під низькою склепінчастою стелею якого виднівся проліт численних дрібних, грубо висічених сходинок. Сходинки круто збігали вниз. О, ці сходинки ще будуть снитися мені завжди. Я прийшов дізнатися про їхню таємницю. Тієї миті я навіть не знав, як їх краще назвати – сходинками чи просто виступами для ніг, якими можна було спуститися в безодню. У моїй голові роїлися божевільні думки; здавалося, слова і застереження арабських пророків пливуть над пустелею з країн, відомих людям, до безіменного міста, про яке люди нічого не повинні знати. Після хвилинного вагання я опинився по той бік входу і почав обережний спуск східцями, обмацуючи кожну з них ногою, немов це була приставлена драбина.

Такий жахливий спуск може привидітися хіба що у тяжкому маренні або в страшному наркотичному сп’янінні. Вузький прохід уводив мене дедалі вниз, він був нескінченний, немов жаский, населений нечистою силою колодязь, і світла факела над моєю головою було недостатньо, щоб освітити ті невідомі глибини, в які я спускався. Я втратив відчуття часу і забув, коли востаннє зиркав на годинник, а думка про відстані, які пройшов у цьому тунелі, змушувала мене сіпатися. Місцями спуск ставав іще крутішим або, навпаки, м’якшим, місцями змінювався його напрямок; а одного разу мені трапився довгий низький пологий прохід, в якому я у перші миті ледь не вивихнув собі ногу, спіткнувшись на кам’янистій підлозі. Просуватися довелося обережно, тримаючи факела перед себе на відстані витягнутої руки. Стеля тут була такою низькою, що, навіть стоячи на колінах, не можна було випростатися цілком. Потім знову почалися прольоти крутих сходинок. Я продовжував свій нескінченний спуск, аж раптом згас мій тьмяний факел. Здається, я не одразу це помітив, а коли все ж виявив, що залишився без вогню, моя рука все одно, як і раніше, стискала факел над головою так, наче він продовжував палати. Стан невідомості полонив мене тривогою, я відчув себе нещасним земним блукачем, котрий потрапив у далекі старозавітні місця, які стерегли невідомі сили.

У пітьмі на мене звалився потік розмаїтих думок і марень, уривки викоханих мною коштовних демонічних знань, сентенції божевільного араба Аль-Хазреда, абзаци з жаских апокрифів Дамаска і нечестиві рядки з «Примарного образу світу» Готьє де Метца. Я твердив про себе уривки химерних фраз і бурмотів щось про демонів Афрасіабу, які пливуть униз за течією Оксу; безперервно спливали у моїй свідомості фрази з байки лорда Дансені – про безодні, які не відбивають чорноту. Одного разу, коли спуск несподівано круто подався вниз, я взявся цитувати у вигляді монотонного співу щось із Томаса Мура⁶ і декламував доти, поки від цих рядків мені не зробилося моторошно:

 
Візьми пітьми посудину чорну,
Казан чаклунки з вмістом страшним,
Місячним зіллям до країв повну.
Схилився глянути, куди нога ступає —
Униз, побачив сам, що там щось є,
Наскільки погляд мій сягає,
Стіни гладкі, як дзеркало якесь,
Ніби їх лак якийсь вкриває,
А з поля темного вже смерть
Його на берег моря викидає.
 

Здавалося, час зупинився, аж раптом я знову відчув, що мої ноги стоять на рівній горизонтальній поверхні, і виявив, що опинився в якомусь приміщенні. Воно було не набагато вищим за кімнати у двох менших храмах, які розміщувалися зараз нагорі, неймовірно далеко від мене. Я все ж не міг стояти у повний зріст: випрямитися, як і раніше, можна було, лише опустившись на коліна. У суцільній темряві я заметушився навмання й дуже швидко второпав, що перебуваю у вузькому коридорі, уздовж стін якого стоять рядами дерев’яні скрині зі скляними віками – я визначив це на дотик. Відполіроване дерево і скло… у цій палеозойської безодні? Думки про те, що може ховатися за цим, змусили мене здригнутися. Скрині були явно зумисне розставлені обабіч проходу на однаковій відстані одна від одної. Вони були подовгастої форми і стояли горизонтально; своїми розмірами та формою нагадували труни, і це укотре кинуло мене в холодний піт. Спробувавши зрушити з місця одну за одною дві чи три скрині, я виявив, що вони міцно закріплені на своїх місцях.

Цей прохід, наскільки я втямив, був досить довгим; тому, не побоюючись зустріти якусь заваду на своєму шляху, я мерщій кинувся вперед, намагаючись драпонути, але це мені вдавалося кепсько, я лише ледь-ледь пересував ноги; мабуть, збоку це виглядало б огидно, але хто міг побачити мене у цій непроглядній темряві? Час від часу я обмацував простір то ліворуч, то праворуч від себе, щоб переконатися, що стіни й шеренги скринь усе ще тягнуться уздовж проходу. Як і будь-яка людина, я так звик мислити візуальними образами, що майже забув про темряву та малював у своїй уяві нескінченний одноманітний коридор із розставленими уздовж нього скринями з дерева та скла, буцімто ця картина була доступною моїм очам. І раптом несподівано мене на мить охопило якесь невимовне відчуття, і я справді побачив цей коридор.

Не можу сказати достеменно, коли моя уява трансформувалося в такий зір; просто якоїсь миті я помітив попереду світіння, що поступово посилювалося, і до мене дійшло, що бачу смутні обриси коридора і скринь, які проступали унаслідок якоїсь невідомої підземної фосфоресценції. У перші хвилини все було точнісінько так, як я собі й уявляв, оскільки світіння було дуже слабким; але в міру того, як, спотикаючись і ледь утримуючи рівновагу, я продовжував просуватися вперед, у напрямку світла, яке посилювалося, ставало дедалі яскравішим, моя уява малювала лише слабку подобу реальної картини. Ця зала не була позначена печаттю недопрацювання, як храми в місті нагорі; ні, це був досконалий пам’ятник найвеличнішого екзотичного мистецтва.

Яскраві, насичені й зухвало фантастичні візерунки та малюнки складалися у безперервний настінний розпис, лінії та кольори якого неможливо описати. Скрині були зроблені з незвичайного золотистого дерева, а їхня горішня частина – з тонкого скла, й усередині я побачив муміфіковані фігури, що своєю гротескністю перевершували образи найдикіших нічних снів.

Не можу передати увесь ступінь їхньої потворності. Доречнішим було б порівняння з рептиліями: в їхніх обрисах було щось від крокодила і водночас щось від тюленя. Але найбільше вони були схожі на якихось фантастичних істот, про яких навряд чи чув хоч один біолог або палеонтолог. За розмірами вони наближалися до людини маленького зросту, а їхні передні кінцівки завершувалися дрібними, але чітко окресленими стопами, подібно до того, як людські руки завершуються долонями та пальцями. Але найдивнішою частиною тіл були голови. Їхні обриси суперечили всім відомим у біології принципам. Неможливо назвати нічого певного, з чим можна було б порівняти ці голови, протягом одного миттєвого проблиску думки я встиг подумати про кішку, бульдога, міфічного сатира й людину. Сам Юпітер не міг би похвалитися таким величезним опуклим чолом, проте роги, відсутність носа і крокодиляча щелепа не дозволяли втиснути ці голови у межі будь-яких відомих критеріїв. Якийсь час я мізкував, чи справжні це мумії, схиляючись до серйозної підозри, що це всього лише рукотворні ідоли, але зупинився на тому, що все ж переді мною опинилися представники якихось архідавніх видів, що мешкали тут, коли безіменне місто перебувало ще у розквіті. Як завершальний штрих до їхнього безглуздого вигляду можна відзначити шати чудовиськ. Більшість із них були з непомірною щедрістю загорнуті в розкішні тканини й обвішані прикрасами із золота, коштовного каміння і невідомих мені блискучих металів.

Значущість цих плазунів була, мабуть, величезною, оскільки вони посідали чільне місце в сюжетах розмаїтих фантастичних фресок на стінах та стелі. З незрівнянною майстерністю художник зобразив їхнє життя у світі, який був їхнім світом, із містами та садами, збудованими і розміченими відповідно до їхніх розмірів, і я не міг позбутися думки, що їхня історія, представлена у цих зображеннях, не більше, ніж алегорія, яка мала на меті, вочевидь, продемонструвати розвиток народу, який поклонявся цим дивним істотам. Я вирішив, що для людей, котрі заселяли безіменне місто, вони були тим самим, чим була вовчиця для Рима або якісь тотемні тварини для індіанських племен.

Зупинившись на цій точці зору, я міг бачити на власні очі етапи безумовно чудової історії безіменного міста. Я немов слухав оповідки про могутню столицю на морському березі, що правила світом до того, як Африка піднялася з океанських хвиль; я спостерігав за перебігом боротьби з пустелею, що після відступу моря посунула на родючу долину, в якій стояла столиця. Я бачив війни, в яких вона брала участь, її тріумфи та поразки, біди і радощі й, нарешті, став свідком страшної битви міста проти пустелі, коли тисячі людей, котрі заселяли його (алегорично вималювані тут у вигляді гротескних рептилій), були змушені прорубувати крізь скелі підземний шлях, призначений якимось дивом привести їх в інший світ, про існування якого розповідали їхні пророки. Усі ці сюжети, цілком надприродні на перший погляд, були викладені доволі правдоподібно, і зв’язок зображень зі спуском, який я подолав, від якого сироти бігали по спині, не викликав сумнівів. На деяких фресках я навіть упізнавав пройдені мною ділянки.

Сцени, зображені ближче до кінця проходу, вирізнялися найбільшою мальовничістю й екстравагантністю: місячний пейзаж спорожнілого безіменного міста, що лежало в руїнах, різко контрастував із краєвидом деяких райських кущів, до яких, либонь, пробили шлях крізь скелі люди з безіменного міста. На цих фресках місто і пустельна долина зображені неодмінно в місячному сяйві, а над розваленими мурами здіймався золотий німб, відкриваючи завісу, за якою таїлася промениста досконалість колишніх часів… Немов якийсь привид, що вислизав, вийшов тоді з-під пензля художника. Пишність сцен райського життя настільки лилася через край, що неможливо було повірити в їх справжність: мені відкрився невідомий світ вічного дня – з розкішними містами, запашними пагорбами та долинами.

Розглядаючи останні фрески, я подумав, що бачу ознаки творчої кризи художника. Зображення були виконані не так майстерно, а їхні сюжети вирізнялися невгамовною фантастичністю. У цьому вони набагато перевершували навіть найнеправдоподібніші з ранніх сцен. Мабуть, це було відображене у фарбах свідчення повільного занепаду стародавнього народу й одночасного зростання ненависті цих людей до світу, що оточував їх і наступав на них разом із пустелею. Постаті людей, як і раніше, представлені у вигляді священних рептилій, поступово зменшувалися і виснажувалися, проте їхні душі, зображені у вигляді ореолів, ширяли над руїнами у місячному сяйві, зберігши свої колишні пропорції. Виснажені священики на фресках – це були рептилії у барвистих одежах, які посилали прокляття принесеному іззовні повітрю й усім, хто вдихав його; фінальна сцена, від якої кров стигла в жилах, зображувала, як якогось чоловіка, звичайнісінького на вигляд, ймовірно, одного з перших мешканців Ірема, міста стовпів, пошматували представники більш давньої раси. Я згадав, як бояться безіменного міста араби, і зітхнув із полегшенням, бо на цьому фрески уривалися, а далі тяглися нерозписані стіни та стеля.

Захоплений безперервною низкою зображених на стінах сюжетів історії, я підійшов до самого краю навислої наді мною своєю низькою стелею зали і виявив браму, крізь яку пробивалося мерехтливе випромінювання, що освітлювало мій шлях сюди. Навкарачки наблизившись до неї упритул, я не міг не зойкнути від надмірного подиву, спричиненого тим, що з анфілади інших, яскравіше освітлених кімнат переді мною постала безмежна порожнеча, заповнена однорідним сяйвом. Таке сяйво бачить людина, котра стоїть на вершині Евересту, спрямовуючи свій погляд у безкраї простори, повиті серпанком і пестливими променями сонця повітряного океану. Позад мене залишився такий тісний прохід, що я ніяк не міг випрямитися в повний зріст; попереду ж лежала промениста підземна нескінченність.

Прохід завершувався майданчиком, з якого починалися сходи, що круто забирали в безодню, безконечна низка дрібних сходинок, схожих на решту позаду, в темних проходах. Проте все, що лежало за чотири-п’ять футів від мене, було приховане від погляду світним туманом. Поруч із лівого від стіни проходу височіли розчахнуті масивні бронзові двері, надміру грубі, прикрашені химерними барельєфами. Ці двері, якби їх зачинити, могли б цілком ізолювати увесь цей підземний світ променистого світла від пробитих у скелі крипт і проходів. Я поглянув на сходинки і вирішив, що ні за що на світі не стану спускатися вниз. Після цього ліг долілиць на кам’яну підлогу, і полум’я скажених думок охопило мене, навіть під натиском смертельної втоми вони не покидали мою свідомість.

Заплющивши очі, я лежав і вдавався до роздумів, і знову в свідомості виникали сюжети фресок, але цього разу вони були наповнені новим, зловісним, змістом. Маю на увазі сцени, які закарбували розквіт безіменного міста: рослинний світ долини навколо нього, далекі країни, з якими торгували його крамарі. Для мене залишалася загадкою незмінна випуклість алегорично зображених плазунів, і я подумав, що зображена на картинах історія швидше за все доволі правдиво відтворювала справжній стан речей. Пропорції безіменного міста на фресках були підігнані під розміри рептилій. Я замислився над тим, якими ж мали бути реальні розміри та пропорції безіменного міста. І знову згадав про надзвичайно низькі стелі первісних храмів і підземного коридора, вирубаних у такий спосіб безумовно для того, щоб продемонструвати свою догідливість перед божествами, яким вони поклонялися; при цьому їхні шанувальники хоч-не-хоч, але мали опуститися навкарачки.

Можливо, і їхні ритуали передбачали пересування поповзом для імітації рухів цих рептилій. Однак жодна релігійна теорія не могла переконливо пояснити, чому горизонтальні проходи цього страшного спуску були такими ж низькими, як і храми, або й іще нижчими, оскільки в них неможливо було випростатися, навіть стоячи на колінах. Новий напад страху охопив мене, коли я подумав про ці стародавні рептилії, чиї огидні муміфіковані форми так нагадували мої власні. Асоціації, що виникають у свідомості, бувають дуже химерними, і я весь аж стиснувся від думки про те, що, за винятком того нещасного, пошматованого юрбою на останній фресці, я був єдиним носієм людської подоби серед цього сонму реліквій і символів первозданного життя.

Але вже укотре страх, який зачаївся в моїй збентеженій душі, змогла здолати цікавість. Промениста прірва манила мене побачити й відкрити те, що вона таїла в собі. Навіть найвидатніший дослідник вважав би це за велику честь. Я ні на хвилину не сумнівався в тому, що ця низка дивних дрібних сходинок провадила в чудовий таємничий світ, і сподівався знайти там свідчення існування представників людського роду, яких не знайшов у вкритому розписами коридорі. Фрески цього підземного царства зображували казкові міста й долини, і моя фантазія вже ширяла над розкішшю колосальних руїн, яка чекала мене внизу.

Мої страхи, власне, належали радше минулому, ніж майбутньому. Навіть фізичний страх, викликаний моїм становищем тут, у цьому тісному коридорі з його мертвими рептиліями та допотопними фресками, за багато миль від звичного горішнього світу, перед обличчям світу іншого, наповненого гнітючим сяйвом, що пробивалося крізь туман, не міг зрівнятися зі смертельним жахом, який навіює атмосфера і дух, що постав із первозданного хаосу. Здавалося, що з первісних каменів і вирубаних у скелі храмів безіменного міста виступала сама давнина, глибину якої не можна було окреслити жодними вимірами; пізніша з географічних мап, що вразила мою уяву, побачених мною на фресках, містила обриси океанів і континентів, невідомі сучасній людині, й лише деякі з контурів примарно нагадували мені теперішні обриси деяких земель і берегів. І вже нікому не вдасться дізнатися, що сталося упродовж геологічної ери, що розділяла ці часи, бо стерлися розписи і скотилася в огидну трясовину занепаду колись горда раса, яка ненавиділа смерть. Був час, коли в цих печерах і променистих сферах, що лежали за ними, ключем било життя, а зараз тут стояв я, сам-один серед уцілілих пам’яток сивої давнини, і сіпався від думки про незліченні століття, упродовж яких ці реліквії перебували тут у мовчазному чуванні.