Читать книгу: «Могутніше за меч», страница 5

8

За день до прильоту Гаррі до Москви британський міністр закордонних справ Майкл Стюарт викликав російського посла до свого кабінету в Вайтхоллі і від імені уряду Її величності висловив протест через ганебне поводження з Анатолієм Бабаковим. Він зайшов так далеко, що вимагав не лише звільнити політв’язня з казематів, а й негайно скасувати заборону на публікацію його книжки.

Заяву пана Стюарта для преси розмістили на першій шпальті всі часописи країни, а «Таймс» і «Ґардіан» додатково згадали про кампанію, яку розпочав популярний письменник Гаррі Кліфтон.

Того ж дня під час години запитань до прем’єра лідер опозиції Алек Даґлас-Гоум висловив свою стурбованість долею Бабакова і закликав главу уряду бойкотувати двосторонні перемовини, які мали відбутися з радянським лідером Леонідом Брежнєвим у Ленінграді цього місяця.

Наступного дня фото Бабакова разом зі світлинами його дружини Олени з’явились у кількох виданнях. «Дейлі міррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механізмом, котра, якщо її опублікують, підірве радянський режим. Гаррі стало цікаво, звідки вони могли про це дізнатися, якщо не читали цю книжку. Але він розумів, що сер Алан не міг би допомогти йому більше, й був налаштований дотримуватися своїх зобов’язань за угодою.

Під час нічного лету до Москви Гаррі знову й знову переглядав свою промову, і до тієї миті, коли літак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьєво, він був упевнений, що його кампанія набирає обертів і що він виступить із промовою, якою буде пишатися Джайлз.

Гаррі знадобилося більше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валізу довелося розпаковувати, а потім двічі перепаковувати. Вочевидь, він не був бажаним гостем. Коли Гаррі нарешті відпустили, то його та кількох його колег-делегатів усадовили у старий шкільний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився біля готелю «Маджестік». Гаррі був геть виснажений.

Портьє повідомив, що йому як голові британської делегації виділили один із найкращих номерів готелю. Йому вручили ключ, а позаяк ліфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррі був змушений тягнути свою валізу аж на сьомий поверх. Він відчинив двері, щоб увійти в один із найкращих номерів готелю.

Вбого обставлена кімната повернула спогади про його навчання у школі Святого Беди. Ліжко з тонким горбкуватим матрацом і стіл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями від пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник із краном, який випускав цівку холодної води, незалежно від того, відкритий він чи ні. Коли Гаррі захотів прийняти ванну, то дізнався, що ванна кімната розташована у дальньому кінці коридора: не забудьте взяти з собою рушник, і не можна займати ванну більше десяти хвилин або залишати кран відкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у двері постукали, Гаррі не здивувався б, якби побачив на порозі сестру-хазяйку, котра прийшла перевірити його нігті.

Позаяк у номері не було навіть натяку на якийсь міні-бар чи хоча б кілька шматочків печива, Гаррі спустився вниз, аби приєднатися до своїх колег за вечерею. Після споживання обіду з однієї страви в режимі самообслуговування він почав розуміти, чому рибний паштет Бінґема вважався в Радянському Союзі розкішшю.

Кліфтон вирішив лягти раніше, не в останню чергу тому, що в програмі першого дня конференції він був вказаний основним доповідачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррі і ліг у ліжко, але перш ніж зміг заснути, минуло кілька годин, і не лише через грудки вати в матраці, тонку паперову ковдру чи докучливі неонові вогні, котрі вторгалися у кожен закуточок його номера крізь нейлонові штори, які неможливо було зсунути. На той момент, коли він нарешті заснув, у Бристолі була одинадцята година, а в Москві – друга ночі.

Наступного ранку Гаррі схопився вдосвіта і вирішив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Леніна, що височів на площі й слугував постійним нагадуванням про засновника радянської держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навіть у пальті, вдягнути яке наполягла Емма, з піднятим коміром вуха і ніс Гаррі швидко почервоніли від холоду. Аж тепер він збагнув, чому росіяни носять ті недолугі хутряні шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Місцеві жителі оминали його дорогою, поспішаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловіка, який постійно ляпав себе руками по боках.

Коли Гаррі повернувся до готелю, раніше, ніж планував, консьєрж передав йому повідомлення. П’єр Бушар, голова конференції, сподівався, що зможе приєднатися до Гаррі за сніданком.

– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повідомив Бушар, відмовившись від яєчні, яка не мала нічого спільного з курячими яйцями. – У цей час на конференціях найбільше відвідувачів. Я відкрию збори о десятій тридцять і привітаю делегатів із сімдесяти двох країн. Рекордна кількість учасників, – додав він із галльською пихою. – Ви дізнаєтесь, що я завершую свій виступ, коли нагадаю делегатам, що існує одна річ, яку росіяни роблять найкраще за всіх на планеті.

Гаррі звів брову.

– Балет. І нам усім пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрі цього вечора. Після того як я повідомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.

– Це мені лестить, – визнав Гаррі. – Слід бути насторожі.

– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комітет був одностайним у своєму виборі вас як основного доповідача. Ми всі захоплюємося кампанією, яку ви організували щодо Анатолія Бабакова. Міжнародна преса виявляє неабиякий інтерес, і вам буде цікаво дізнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашої промови.

Слова Бушара схвилювали Гаррі. До цього часу він не усвідомлював, наскільки широкий резонанс викликала його кампанія за кордоном і чого від неї очікували. Він зиркнув на годинник, сподіваючись, що ще має час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром і хутко попрямував до свого номера. Ліфт у робочому стані викликав у Гаррі неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такої нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим більше у самому серці Росії.

Він ледь не забіг до своєї кімнати й висунув шухляду маленького столика біля ліжка, де залишив свою промову. Але її там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррі збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув із ним ознайомитися.

Гаррі знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференції, де він має виступити з промовою, над якою працював увесь останній місяць, а примірника її не було.

Коли на Красній площі куранти вдарили десять разів, Гаррі тремтів, як школяр, який має зустрітися з учителем, аби обговорити свій твір, існуючий лише в його голові. У письменника не залишилося іншого вибору, як перевірити, наскільки хорошою була його пам’ять.

Гаррі повільно спустився вниз, розуміючи, що відчуває актор за мить до того, як підніметься завіса, і влився в потік делегатів, котрі прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, він раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторів нагадували йому книжкові полиці й лякали навіть більше за наступ німців.

Кілька делегатів шукали собі місця в уже вщерть забитому приміщенні. Але за вказівкою Бушара Гаррі пішов наперед і зайняв місце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гурті невиразних, міцно збудованих чоловіків у довгих чорних плащах, котрі підпирали спинами стіни, рівномірно розосередившись по приміщенню. У них була одна спільна риса: ніхто з них не виглядав так, ніби прочитав хоча б одну книжку в своєму житті.

Бушар закінчив свою інавгураційну промову, спіймав на собі погляд Гаррі й тепло всміхнувся.

– А зараз настав момент, якого ви всі чекали, – оголосив він. – Доповідь нашого шанованого колеги з Англії, автора дев’ятьох надзвичайно успішних детективних романів за участю детектива-сержанта Вільяма Ворвіка. Я тільки прагнув би, щоб його французький колега, інспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дізнатися, чому саме?

Після того як сміх ущух, Бушар продовжив:

– Маю честь запросити Гаррі Кліфтона, президента англійського ПЕН-клубу, виступити на нашій конференції.

Гаррі повільно пробирався до президії, здивований кількістю спалахів фотоапаратів, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фіксували телевізійники.

Він потиснув руку Бушару, перш ніж зайняти своє місце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторію.

– Пане голово, – почав він, – дозвольте мені розпочати з подяки вам за добрі слова, але змушений вас попередити, що сьогодні говоритиму не про детектива-сержанта Вільяма Ворвіка і не про інспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плоті і крові, як і кожен із нас у цій залі. Про того, хто сьогодні не може взяти участь у цій конференції, бо його тримають далеко в сибірському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звісно ж, маю на увазі цього мученика і вживаю це слово цілком свідомо – йдеться про Анатолія Бабакова.

Навіть Гаррі здивувався оваціям, які вибухнули в приміщенні. На книжкових конференціях зазвичай рідко виявляють бурхливі емоції, а доповідачів вшановують лише ввічливими оплесками. Ця мимовільна перерва дозволила йому зібратися з думками.

– Скільки з нас у цій залі читали книжки про Гітлера, Черчилля чи Рузвельта? Троє із чотирьох лідерів, які визначили результат Другої світової війни. Але донедавна єдиною інформацією про Йосифа Сталіна з Радянського Союзу була офіційна брошура, видана під цензурою КДБ. Як ви всі знаєте, людина, яка переклала цю книжку англійською, настільки в ній розчарувалася, що вирішила написати свою несанкціоновану біографію, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсім іншу точку зору на чоловіка, котрого ми всі знаємо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь її наклад знищили, видавця запроторили до в’язниці, а після показового судового процесу автор зник із лиця землі. І я кажу не про гітлерівську Німеччину, а про сучасну Росію. Декому з вас, і мені також, було б цікаво дізнатися, що ж такого написав Анатолій Бабаков, що змусило владу діяти настільки тиранічно. Зрештою, совєти ніколи не перестають сурмити про успіхи свого утопічного укладу, який, як запевняють нас, є не лише взірцем для решти світу, а й із часом нам не залишиться нічого іншого, як його скопіювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неї власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловік, який тринадцять років перебував поруч із Сталіним, знав його найпотаємніші думки, був свідком того, як той проводив своє повсякденне життя. Але коли Бабаков вирішив написати власну версію тих подій, нікому, зокрема й радянським людям, не дозволили дізнатися про це. Цікаво, чому? Ви не знайдете примірника «Дядька Джо» в жодній книжковій крамниці Англії, Америки, Австралії, Африки чи Південної Америки. Але ви не знайдете її й у Радянському Союзі. Можливо, твір написаний жахливо, нудно і негідний публікації, але принаймні ми зможемо його оцінити.

Ще одна буря оплесків прокотилася приміщенням. Гаррі довелося тамувати посмішку, коли він помітив, що чоловіки у довгий чорних плащах запхали руки до кишень, але вираз їхніх облич не змінився, коли перекладач тлумачив їм його слова. Оратор зачекав, поки оплески вщухнуть, перш ніж продовжити.

– У нашій сьогоднішній конференції беруть участь історики, біографи, вчені й навіть кілька романістів, усі вони сприймають свою роботу буденно, хоча й критично ставляться до своїх урядів, своїх лідерів, навіть до політичної системи. Чому? Бо ви приїжджаєте з країн, які вміють правильно реагувати на критику, сатиру, кпини, навіть глузування, і їхнім громадянам дозволено мати власну думку про той чи інший твір. Натомість у Радянському Союзі авторів публікують лише в тому випадку, якщо держава схвалює те, про що вони пишуть. Скільки з присутніх у цій кімнаті сиділи б зараз у в’язниці, якби народилися в Росії? І я кажу керівникам цієї великої країни: чому б не дозволити вашому народу ті самі привілеї, які ми на Заході приймаємо як належне? Можна почати зі звільнення Анатолія Бабакова й дозволу на видання його книжки. Факела свободи не треба боятися. Я ж не зупинюся, поки не побачу примірники «Дядька Джо» у «Гетчардсі» на Пікаділлі, «Даблдеї» на П’ятій авеню, «Даймоксі» у Сіднеї та в книгарні Джорджа на Парк-стрит у Бристолі. Але найбільше я хотів би побачити цю книжку на полицях бібліотеки імені Леніна на Воздвиженці, за кілька сотень ярдів звідси.

Незважаючи на оглушливі оплески, Гаррі залишався біля трибуни, бо ще не виголосив останньої частини своєї промови. Він дочекався цілковитої тиші, перш ніж підвести голову й додати:

– Пане голово, від імені британської делегації маю честь запросити пана Анатолія Бабакова стати головним доповідачем на нашій міжнародній конференції в Лондоні наступного року.

Усі в залі, окрім тих, що у довгих чорних плащах, схопилися на ноги, щоб піддати Гаррі оваціям стоячи. Високопосадовець КДБ, який сидів у ніші в закритій частині приміщення, повернувся до свого начальника:

– Слово в слово. Він, певно, мав запасну копію своєї промови, про яку ми не знали.

* * *

– Пан Ноулс на першій лінії, пані голово.

Емма натиснула на кнопку телефону.

– Вітаю, Джиме.

– Доброго дня, Еммо. Я вирішив вам зателефонувати, бо Десмонд Меллор мені сказав, що зустрічався з вами, і вважає, що все минуло не надто добре.

– Не сумніваюся, що він це сказав, – зауважила Емма, – і мушу визнати, що пан Меллор мене вразив. Безперечно, він здібний бізнесмен і має великий досвід у своїй галузі.

– Цілком згоден, – підтримав Ноулс. – Тож чи можу припустити, що ви порекомендуєте прийняти його до складу правління?

– Ні, Джиме, не можете. Пан Меллор має багато видатних навичків, але, на мою думку, має й один суттєвий недолік.

– І що ж це може бути?

– Його цікавить лише одна людина – він сам. Слово «вірність» для нього ніщо. Коли я сиділа й слухала пана Меллора, він нагадав мені мого батька, а я хочу, щоб у раді директорів працювали люди, які нагадували б мені мого дідуся.

– Це ставить мене в дуже незручне становище.

– Чого б це, Джиме?

– Бо це я порекомендував кандидатуру Меллора, і ваше рішення насамперед підриває мій авторитет.

– Мені шкода, що ви так вважаєте, Джиме, – Емма зробила паузу перед тим, як додати: – Звісно, я зрозумію, якщо ви захочете піти у відставку.

* * *

Решту дня Гаррі провів, тиснучи руки людям, яких ніколи раніше не зустрічав, кілька з них пообіцяли просувати справу Бабакова у своїх країнах. Така увага була цілком природною для Джайлза як політика, натомість Гаррі це вкрай виснажило. Однак він був вдячний за те, що ходив вулицями Бристоля зі своїм шваґром під час минулих виборчих кампаній, адже до цього часу навіть не усвідомлював, скільки запозичив від нього.

На той момент, коли Гаррі сів в автобус, який мав допровадити делегатів конференції до Большого театру, він уже так втомився, що боявся, що може заснути посеред вистави. Але щойно завіса піднялася, як він застиг на краю свого сидіння, вражений артистичними рухами танцюристів, їхньою майстерністю, грацією й енергією, не в змозі відвести очей від сцени. Коли ж нарешті завіса опустилася, чоловік уже не сумнівався, що принаймні у царині балету Радянський Союз і справді лідирує у світі.

Коли ж він повернувся до готелю, портьє передав гостеві записку, яка підтверджувала, що наступного ранку автівка дипломатичного представництва забере його за десять восьма, щоб він міг поснідати з послом. Це давало йому більш ніж достатньо часу, щоб встигнути на дванадцятигодинний рейс до Лондона.

Двоє чоловіків сиділи мовчки в кутку фоє, спостерігаючи за кожним його кроком. Гаррі знав, що вони прочитали повідомлення від посла задовго до нього. Письменник узяв ключ, подарував шпигам широку посмішку і побажав їм на добраніч, перш ніж піднятися ліфтом на сьомий поверх.

Роздягнувшись, Гаррі впав у ліжко й занурився у глибокий сон.

9

– Не найкращий хід, мамо.

– А це чому? – здивувалася Емма. – Джим Ноулс ніколи мене не підтримував, і, чесно кажучи, я буду тільки рада його позбутися.

– Пригадуєш, що Ліндон Джонсон казав про Джона Едґара Гувера? Я вважаю за краще, щоб він мочився всередині намету, ніж іззовні.

– Іноді я питаю себе, навіщо ми з твоїм батьком витратили стільки грошей на твою освіту. Але якої шкоди може завдати Ноулс?

– У нього є інформація, яка може знищити компанію.

– Він не наважиться оприлюднити правду про інцидент із флотом. Якщо зробить це, то вже ніколи не отримає серйозної посади в Сіті.

– Йому й не потрібно виголошувати все особисто. Все, що йому треба, нишком пообідати у своєму клубі з Алексом Фішером, і вже за пів години леді Вірджинія дізнається кожну деталь того, що насправді сталося тієї ночі. І можеш бути певною, що вона збереже найчутливіші подробиці й свідчення, й це не тільки знищить тебе, але й усю компанію разом із тобою. Ні, боюся, що тобі доведеться з’їсти шматочок несмачного торта, матусю, якщо не хочеш щодня чекати, коли нарешті впаде бомба.

– Але Ноулс уже дав зрозуміти, що якщо Меллор не стане директором, він звільниться.

– Тоді доведеться запропонувати пану Меллору місце в правлінні.

– Тільки через мій труп!

– Це ти сказала, мамо, а не я.

* * *

Тук-тук-тук. Гаррі протер очі. Тук-тук-тук. Хтось стукав у двері, чи це був лише шум, що долинав іззовні? Тук-тук-тук. Це таки в двері. Він хотів проігнорувати стукіт, але хтось наполягав, щоб відчинили. Тук-тук-тук. Гаррі неохоче опустив ноги на холодний лінолеум, накинув халат і підійшов до дверей.

Якщо Гаррі й здивувався, відчинивши двері, то намагався цього не показувати.

– Привіт, Гаррі, – мовив чуттєвий голос.

Чоловік з недовірою витріщився на дівчину, в яку закохався двадцять років тому. Точна копія Емми, коли їй виповнилося двадцять літ, стояла перед ним у соболиній шубі, і він підозрював, що під нею іншого одягу не було. Вона тримала в одній руці цигарку, а в другій – пляшку шампанського. «Розумні росіяни», – подумав Гаррі.

– Мене звати Аліна, – назвалася вона і торкнулася його руки. – Я з нетерпінням чекаю зустрічі з вами.

– Гадаю, ви помилилися кімнатою, – сказав Гаррі.

– Я так не думаю, – Аліна спробувала зайти до номера, але Гаррі залишився стояти у дверях, перекриваючи їй шлях.

– Я ваша винагорода, Гаррі, за такий блискучий виступ. І пообіцяла голові, що подарую вам ніч, яку ви ніколи не забудете.

– Ви вже досягли бажаного, – зауважив Гаррі, гадаючи, на кого ця Аліна працює.

– Мабуть, я все ж можу щось зробити для вас, Гаррі?

– Нічого не можу вигадати, але, будь ласка, подякуйте вашим господарям і повідомте їм, що мене це не цікавить.

– То, може, хлопчика?

– Ні, дякую.

– Гроші? – не здавалася вона.

– Я добрий, але з мене вже досить.

– Хіба я не зможу вас нічим спокусити?

– Ну, – сказав Гаррі, – якщо ви вже про це згадали, то я завжди бажав дечого, і якщо ваші господарі зможуть це забезпечити, буду їм вдячний.

– І що ж це може бути, Гаррі? – в її голосі вперше прозвучала надія.

– Нобелівська премія з літератури.

Аліна виглядала спантеличеною, аж Гаррі не втримався, нахилився вперед і розцілував її в обидві щоки, ніби та була його улюбленою тіткою. Відтак тихцем зачинив двері й прокрався назад у ліжко.

– Хай їй грець! – сказав він. Сон вивітрився остаточно.

* * *

– На лінії пан Воґан, пане Кліфтон, – повідомила дівчина з комутатора. – Каже, що йому потрібно терміново перебалакати з паном Слоуном, але він зараз на конференції в Йорку і до п’ятниці не повернеться.

– Передзвоніть його секретарці й попросіть усе залагодити.

– Сара не відповідає на мій дзвінок, пане Кліфтон. Мабуть, ще не повернулася з обіду.

– Гаразд, перемкніть на нього, – неохоче погодився Себ. – Доброго ранку, пане Воґан, чим можу вам допомогти?

– Я старший партнер в аґенції нерухомості «Севіллс», – назвався Воґан, – і мені потрібно терміново поспілкуватися з паном Слоуном.

– Це може зачекати до п’ятниці?

– Аж ніяк. У мене на столі лежать ще дві пропозиції для ферми «Шифнал» у Шропширі, й оскільки торги закриваються у п’ятницю, мені потрібно дізнатися, чи пан Слоун усе ще зацікавлений у справі.

– Можливо, ви могли б повідомити мені деталі, пане Воґан, – сказав Себ, беручи авторучку, – щоб я був у курсі справи.

– Необхідно повідомити пану Слоуну, що пан Коллінґвуд буде радий прийняти його пропозицію в один мільйон шістсот тисяч. Це означає, що у п’ятницю мені знадобиться депозит в обсязі ста шістдесяти тисяч фунтів стерлінґів, якщо він усе ще сподівається укласти угоду.

– Один мільйон шістсот тисяч, – повторив Себ, не впевнений, що правильно почув.

– Атож, звісно, туди входять тисяча акрів землі, а також будинок.

– Певна річ, – погодився Себ. – Я повідомлю про це пану Слоуну, щойно він зателефонує.

Себ відклав слухавку. Сума була більшою, ніж будь-яка угода, яку він коли-небудь укладав із лондонської нерухомості, не кажучи вже про якусь ферму в Шропширі, тож він вирішив ще перевірити в секретарки Слоуна. Себ пройшов коридором до її кабінету і побачив Сару, яка саме вішала плащ на вішак.

– Доброго дня, пане Кліфтон, я можу чимось допомогти?

– Мені потрібно переглянути справу Коллінґвуда, Саро, щоб я міг поінформувати пана Слоуна, коли він повернеться.

Сара виглядала спантеличеною.

– Я нічого не знаю про такого клієнта, але дозвольте мені перевірити.

Вона відчинила шафу, позначену літерами, і зупинилася на «К».

– Але в пана Слоуна немає клієнта з таким прізвищем, – сказала вона. – Це якась помилка.

– Спробуйте пошукати ферму Шифнал, – порадив Себ.

Сара перемкнула свою увагу на шафу «S-Z», але знову заперечно похитала головою.

– Мабуть, я помилився, – заспокоїв її Себ. – Можливо, буде краще, якщо ви не скажете про це пану Слоуну, – додав він.

Вона замкнула обидві шафи. Він повільно пішов назад до свого кабінету, зачинив двері й міркував про свою розмову з паном Воґаном якийсь час, перш ніж узяти телефонну слухавку й набрати довідку.

Коли кінець кінцем йому відповіли, Себ попросив до телефону пана Коллінґвуда з ферми Шифнал у Шропширі. Минуло кілька хвилин, перш ніж оператор повернувся на лінію.

– Ви мали на увазі Д. Коллінґвуда, ферма Шифнал у Шиф- налі?

– Це має бути він. Можете дати мені номер його телефону?

– Боюся, що ні, сер.

– Але в мене надзвичайна ситуація.

– Можливо, сер, але мені заборонено давати номери телефонів із цього переліку.

Телефон замовк.

Себ із хвилину повагався, перш ніж знову взяти слухавку й набрати внутрішній номер.

– Кабінет голови правління, – почувся знайомий голос.

– Рейчел, мені потрібно п’ятнадцять хвилин погомоніти з начальником.

– П’ята сорок п’ять, але не більше п’ятнадцяти хвилин, оскільки він має зустріч із заступником голови о шостій, а пан Бьюкенен ніколи не спізнюється.

* * *

Посольський «роллс-ройс» із «Юніон Джеком»⁹ на обох крилах чекав біля готелю «Маджестік» задовго до того, як Гаррі з’явився у вестибюлі за десять восьма того ранку. Ті самі двоє чоловіків сиділи в кутку, роблячи вигляд, що його не помічають. Гаррі замислився, чи вони взагалі сплять.

Коли Гаррі вже виходив, то не втримався й віддав своїм охоронцям невеличкий прощальний уклін перед тим, як покинути готель, в якому, окрім назви, не було нічого величного¹⁰. Водій відчинив задні дверцята «ройса», щоб Гаррі міг потрапити досередини. Він відкинувся на сидінні й почав думати про іншу причину, заради якої приїхав до Москви.

Автівка долала залиті дощем вулиці російської столиці, минула собор Василія Блаженного, будівлю рідкісної краси, розташовану в південному кутку Красної площі. Потім переїхала мостом Москву-ріку, повернула ліворуч і за кілька хвилин зупинилася біля воріт посольства Великої Британії, які ділили навпіл королівський герб. Водій зупинив автівку біля вхідних дверей. Гаррі був уражений. Палацова резиденція, гідна царя, здіймалася над ним, нагадуючи про величність колишньої Британської імперії, а не про її урізаний статус у повоєнному світі.

Наступною несподіванкою для нього стала поява посла, який вийшов на сходи, щоб привітатися з гостем.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, – промовив сер Гамфрі Тревелян, коли Гаррі вийшов з автівки.

– Доброго ранку! – привітався Гаррі, і двоє чоловіків потиснули навзаєм руки так, ніби мали намір укласти угоду.

Посол повів Гаррі до величезної круглої зали, яка могла похвалитися скульптурою королеви Вікторії в натуральну величину, а також портретом її правнучки у повен зріст.

– Ви, мабуть, ще не читали сьогоднішню «Таймс», – зауважив Тревелян, – але можу вам сказати, що ваш виступ на письменницькій конференції, здається, досягнув бажаного результату.

– Будемо на це сподіватися, – сказав Гаррі. – Але це станеться лише тоді, коли звільнять Бабакова.

– Це може зайняти трохи більше часу, – попередив посол. – Відомо, що совєти не квапляться щось робити, особливо якщо це не їхня ініціатива. Певно, варто підготуватися до тривалої гри. Однак не слід розчаровуватися, бо можу сказати, що політбюро було здивоване підтримкою, яку надала вам міжнародна спільнота. Однак інший бік цієї монети полягає в тому, що вас тепер вважатимуть персоною нон-ґрата.

Посол повів свого гостя мармуровим коридором, обвішаним портретами британських монархів, які не зазнали такої ж долі, як їхні російські родичі. Подвійні двері від підлоги до стелі відчинили двійко лакеїв, коли посол був ще за кілька кроків від них. Дипломат увійшов прямо до свого кабінету, зайняв місце за великим незахаращеним столом і вказав Гаррі на крісло навпроти.

– Я вже дав вказівки, щоб нас не турбували, – сказав Тревелян, вибираючи ключ із зв’язки і відмикаючи одну шух- лядку.

Посол дістав звідти теку й один аркуш паперу, який передав Гаррі.

– Не поспішайте, пане Кліфтон. Ви не обмежені в часі, як у сера Алана.

Гаррі взявся вивчати докладний перелік імен, адрес і номерів телефонів, які, здавалося, не мали жодної послідовності й логіки. Прочитавши список удруге, він зронив:

– Гадаю, що запам’ятав, сер.

Недовірливий погляд посла свідчив, що його не переконала така заява.

– Що ж, треба перевірити, чи не так? – дипломат забрав список і замінив його кількома аркушами з гербом посольства й авторучкою.

Гаррі глибоко вдихнув і взявся писати дванадцять імен, дев’ять адрес та двадцять один номер телефону.

Щойно виконав своє завдання, подав результат послові, щоб той звірив із оригіналом. Сер Гамфрі почергово кидав погляд то на один аркуш, то на другий.

– Ви написали Пенґеллі з одною «л» замість двох.

Гаррі насупився.

– Можливо, ви будете такі ласкаві повторити вправу, пане Кліфтон, – сказав посол, сів у кріслі і, чиркнувши сірником, спалив першу версію Гаррі.

Кліфтон завершив другу спробу набагато швидше.

– Браво! – вигукнув посол, двічі перевіривши текст. – Я дуже хотів би мати такого працівника у своїй команді. Тепер, як можемо припустити, совєти прочитали записку, яку я залишив у вашому готелі, тож не варто їх розчаровувати.

Він натиснув на ґудзик під робочим столом, за кілька секунд двері знову відчинилися, і двоє службовців, одягнених у білі лляні куртки і чорні штани, увійшли, штовхаючи тацю.

За сніданком із гарячої кави, житніх тостів, оксфордської мармуляди і яйця, яке знесла курка, двоє чоловіків балакали про все, починаючи з шансів Англії у наступній серії матчів із крикету проти південноафриканців – Гаррі вважав, що Англія переможе, посол не був такий переконаний; зі скасування смертної кари – Гаррі «за», посол «проти»; з того, що Британія приєднується до спільного ринку, – єдине, на що вони мали однакову думку. Жодного разу співрозмовники не торкнулися справжньої причини, чому вони снідали разом.

Коли тацю вивезли і вони знову опинилися наодинці, Тревелян промовив:

– Даруйте, що набридаю, друже, але чи не були б ви ласкаві ще раз виконати цю вправу?

Гаррі повернувся до столу посла й утретє написав потрібний список.

– Чудово. Тепер я розумію, чому сер Алан обрав вас, – Тревелян провів свого гостя з кімнати. – Мій автомобіль відвезе вас в аеропорт, і хоча ви можете вважати, що у вас іще забагато часу, відчуваю, що митники вирішать, що я вам щось передав, і це може завадити вам вчасно повернутися до Англії, тому будьте готові до тривалого обшуку. Вони, звісно, мають рацію, але, на щастя, жаданого отримати не зможуть. Отже, пане Кліфтон, усе, що мені лишається зробити, це подякувати вам і порадити не робити жодних нотаток, поки колеса літака не відірвуться від злітної смуги. Можливо, буде навіть доцільно зачекати, поки ви покинете радянський повітряний простір. Зрештою, на борту може бути хтось, хто стежитиме за кожною вашою дією.

Сер Гамфрі супроводив свого гостя до вхідних дверей, і вони вдруге потиснули навзаєм руки, перш ніж Гаррі зайняв місце на задньому сидінні «роллс-ройса». Посол залишився стояти на горішній сходинці, поки автівка не зникла удалині.

Водій висадив Гаррі в аеропорту «Шереметьєво» за дві години до того, як мали оголосити його рейс. Посол мав рацію, бо Гаррі всю наступну годину провів на митниці, де перевіряли й повторно перевіряли все у його валізі, перш ніж відпороти підкладку піджака та пальта.

Після того як нічого не знайшли, пасажира відвели до невеликої кімнати й попросили роздягнутися. Коли їхні зусилля знову не увінчалися успіхом, з’явився лікар й ретельно обшукав такі місця, які Гаррі навіть не розглядав для подібної місії і, безумовно, не став би докладно описувати цю процедуру в своїй наступній книжці.

За годину на його валізі неохоче поставили крейдою хрестик, аби показати, що її оглянули, але в Лондоні вона так і не з’явилася. Гаррі вирішив не писати заяву, навіть незважаючи на те, що йому так і не повернули його пальта, подарунок на Різдво від Емми. Доведеться придбати таке саме в «Ede&Ravenscroft», перш ніж він повернеться до Бристоля, позаяк чоловік не хотів, щоб його дружина дізналася справжню причину його зустрічі із сером Аланом.

Коли Гаррі нарешті опинився в літаку, то із задоволенням відзначив, що його перевели у перший клас, як і тоді, коли він востаннє працював на секретаря Кабінету Міністрів. Не менш приємним було й те, що ніхто не зайняв місце біля нього. Сер Алан нічого не залишив на волю випадку.

Гаррі зачекав понад годину, перш ніж попросити стюардесу принести кілька аркушів паперу з логотипом БТКА. Але коли їх принесли, передумав. Двоє чоловіків, які сиділи через прохід від нього, занадто часто зиркали в його бік.