Читать книгу: «Гріхи батьків»

Джеффри Арчер

Шрифт:

Jeffrey Archer

THE SINS OF THE FATHER

Переклад з англійської Є. М. Тарнавського

Художник-оформлювач М. С. Мендор

Серія «Бест» заснована у 2019 році

The Sins of the Father Copyright

* * *

«Я Господь твій, що карає дітей за гріхи батьків аж до третього і четвертого роду.
«Книга загальних молитов»¹

Гаррі Кліфтон
1939–1941

1

– Моє ім’я – Гаррі Кліфтон.

– Ага, а моє – Бейб Рут², – кепкував детектив Коловський, запалюючи цигарку.

– Ні, – заперечив Гаррі, – ви не розумієте. Сталася жахлива помилка. Я Гаррі Кліфтон, англієць із Бристоля. Я служив на тому ж кораблі, що й Том Бредшоу.

– Збережіть цю версію для свого адвоката, – порадив детектив і видихнув, наповнивши тісне приміщення хмарою диму.

– У мене немає адвоката, – запротестував Гаррі.

– Якби я потрапив у біду, як ти, жевжику, єдиною надією на порятунок вважав би Сефтона Джелкса.

– А хто такий Сефтон Джелкс?

– Ти, мабуть, і не чув про найметкішого юриста у Нью-Йорку, – зауважив детектив, випускаючи ще одну порцію диму. – Але в нього призначена зустріч із тобою завтра на дев’яту годину, а Джелкс навіть не вийде зі свого кабінету, якщо його рахунок не оплатили заздалегідь.

– Але… – почав було Гаррі, коли Коловський поплескав долонею двері камери.

– Тому коли Джелкс з’явиться тут завтра вранці, – продовжив детектив, ігноруючи слова Гаррі, – тобі краще буде вигадати переконливішу історію, ніж арешт не того чоловіка. Ти назвався імміґраційному службовцю Томом Бредшоу, і якщо цього було достатньо йому, достатньо буде й для судді.

Двері камери відчинилися, але детектив ще встиг видихнути хмару диму наостанок, що змусило Гаррі закашлятися. Коловський більше не сказав ні слова, вийшов у коридор і грюкнув за собою дверима. Гаррі впав на нари, прикріплені до стіни, і поклав голову на тверду, як цегла, подушку. В’язень звів погляд на стелю і задумався про те, як він опинився у поліційній камері по інший бік світу зі звинуваченням у вбивстві.

◾

Двері відчинилися задовго до того, як ранкове світло змогло продертися крізь ґрати на вікні камери. Незважаючи на ранню годину, Гаррі відчув, що виспався.

Охоронець зайшов, несучи тацю з їжею, яку Армія порятунку не вважала б прийнятною навіть для безхатченка без цента за душею. Щойно він поставив тацю на маленький дерев’яний столик, то відразу ж мовчки вийшов.

Гаррі мимохіть глянув на їжу, затим узявся походжати по камері. З кожним кроком він набирав певності, що як тільки пояснить панові Джелксу, чому змінив своє ім’я на Тома Бредшоу, все хутко вирішиться. Безумовно, найгірше покарання, якого він заслуговує, – депортація. Оскільки ж у наміри бранця якраз і входило повернення до Англії, щоби вступити до військово-морського флоту, все це відповідало його первісному задуму.

Близько дев’ятої ранку Гаррі сидів на краю двоярусних нарів і нетерпеливився: коли ж з’явиться той пан Джелкс? Нарешті аж о дев’ятій дванадцять масивні залізні двері відчинилися. Гаррі підвівся. Тюремний наглядач впустив високого поставного чоловіка зі сріблясто-сивою чуприною. Гаррі подумав, що той, мабуть, приблизно такого ж віку, як і його дідусь. Пан Джелкс був одягнений у темно-синій костюм у смужку, білу сорочку та смугасту краватку. Втомлений погляд очей виказував, що цього чоловіка мало що в житті може здивувати.

– Доброго ранку, – привітався гість усміхнувшись. – Моє ім’я – Сефтон Джелкс. Я працюю у фірмі «Джелкс, Майєрс та Ебернеті», і мої клієнти, пан і пані Бредшоу, попросили мене представляти вас у майбутньому судовому процесі.

Гаррі підсунув Джелксові єдиний стілець у своїй камері, наче давньому приятелеві, що завітав під час навчання в Оксфорді на горнятко чаю. Він сів на нари і спостерігав за адвокатом. А той відкрив течку, дістав звідти жовтий нотатник і поклав на стіл.

Тоді витягнув авторучку з внутрішньої кишені й сказав:

– Можливо, ви почнете з того, щоби назвати своє ім’я? Адже ми обоє знаємо, що ви – не лейтенант Бредшоу.

Якщо юрист і був здивований оповіддю Гаррі, то цього не показав. Схиливши голову, він старанно занотовував усе сказане, коли Гаррі пояснював, як опинився в буцегарні. Гаррі закінчив свою розповідь, сподіваючись, що його проблеми, безумовно, незабаром закінчаться, якщо на його боці виступить такий досвідчений юрист. Правда, це було до того, як він почув перше запитання Джелкса.

– Ви кажете, що написали своїй матері листа, коли перебували на «Зірці Канзасу», в якому пояснили, чому саме назвалися Томом Бредшоу?

– Усе правильно, сер. Я не хотів, аби моя мати страждала від туги, і водночас мені було потрібно пояснити, чому прийняв таке радикальне рішення.

– Авжеж, я можу зрозуміти, чому ви, можливо, вважали, що зміна імені вирішить усі ваші нагальні проблеми, іще не розуміючи, що це може спричинити цілу низку набагато гірших, – зазначив Джелкс.

Його наступне запитання здивувало Гаррі ще більше.

– Можете пригадати зміст цього листа?

– Ще б пак! Я переписував його стільки разів, що можу відтворити написане майже дослівно.

– Тоді дозвольте перевірити вашу пам’ять, – запропонував Джелкс і без жодного слова вирвав аркуш паперу зі свого жовтого нотатника й передав Гаррі свою авторучку.

Гаррі знадобилося трохи часу, щоби пригадати свої слова, перш ніж узятися відтворювати текст:

«Люба матусю!

Я зробив усе, що в моїй змозі, аби переконатися, що ти отримаєш цього листа, перш ніж хто-небудь зможе повідомити, що я загинув у морі. Як видно з дати цього листа, я не помер, коли «Девонець» потопили 4 вересня. Насправді мене врятував американський корабель, і я навіть цілком здоровий. Проте у мене виникла можливість назватися іншою людиною. Я зробив це, сподіваючись, що такий вчинок звільнить і тебе, і сім’ю Беррінґтонів від багатьох клопотів, які я мимоволі спричинив за багато років.

Важливо, щоби ти усвідомила: мої почуття до Емми жодним чином не ослабли на далекій відстані від неї. Але сумніваюся, що маю право вимагати, аби вона упродовж життя трималася примарної надії, що я колись зможу довести, нібито мій батько – Артур Кліфтон, а не Г’юґо Беррінґтон. Таким чином вона зможе принаймні планувати своє майбутнє з кимось іншим. Заздрю цьому чоловікові…

Планую повернутися до Англії найближчим часом. Якщо ти отримаєш якесь повідомлення від Тома Бредшоу – воно буде від мене.

Я вийду на контакт із тобою, як тільки повернуся до Англії. А тим часом змушений просити тебе зберігати мою таємницю так само ретельно, як зберігала свої власні упродовж багатьох років.

Твій люблячий син Гаррі».

Коли Джелкс закінчив читати листа, він знову заскочив Гаррі зненацька.

– Ви особисто надіслали цього листа, пане Кліфтон? – запитав він. – Чи, може, попросили зробити це когось іншого?

Гаррі одразу відчув неспокій. Він вирішив не згадувати, що просив доктора Воллеса доправити листа його матері, коли той повернеться до Бристоля за два тижні. Він остерігався, що Джелкс може переконати доктора Воллеса не пересилати листа, і тоді його мати не зможе дізнатися, що її син досі живий.

– Я надіслав листа, коли зійшов на берег, – сказав він.

Літній адвокат поміркував, тоді озвався знову:

– А ви маєте якісь докази того, що ви – Гаррі Кліфтон, а не Томас Бредшоу?

– Ні, сер, не маю, – без вагань відповів Гаррі, болісно усвідомлюючи, що ніхто на борту «Зірки Канзасу» не мав жодних сумнівів у тому, що він – Том Бредшоу. А ті люди, котрі могли підтвердити його версію, живуть по інший бік океану, більш ніж за три тисячі миль звідси.

– Тоді я можу вам допомогти, пане Кліфтон. Адже, як я розумію, ви все ще бажаєте, щоби панна Емма Беррінґтон повірила, що ви мертві? Якщо це справді так, – Джелкс розплився лукавою посмішкою на обличчі, – я можу вам запропонувати вирішення цієї проблеми.

– Вирішення? – не повірив Гаррі, вперше відчувши надію.

– Але це лише в тому випадку, якщо ви погодитесь поки що побути Томасом Бредшоу.

Гаррі мовчав.

– Окружна прокуратура визнала, що обвинувачення проти Бредшоу в кращому разі є другорядними. А єдиний реальний доказ, за який вони чіпляються, – це те, що він виїхав із країни наступного ж дня після вчинення злочину. Усвідомлюючи слабкість своїх арґументів, вони погодилися зняти звинувачення в убивстві, якщо ви визнаєте свою провину. Адже це порівняно легше звинувачення – дезертирство з американської армії.

– Але як мені погодитися на це? – не второпав Гаррі.

– Можу назвати три вагомі причини, – відповів Джелкс. – По-перше, якщо ви цього не зробите, то, швидше за все, отримаєте шість років в’язниці за надання брехливих свідчень при в’їзді до США. По-друге, ви зберегли б свою анонімність. Отож у сім’ї Беррінґтонів не буде підстав вважати, що ви досі живі. І по-третє: Бредшоу готові заплатити вам десять тисяч доларів, якщо ви посядете місце їхнього сина.

Гаррі одразу ж утямив: це ж можливість віддячити матері за всі жертви, на які вона пішла заради нього за всі ці роки! Така значна сума змінила б її життя. Вона б полишила вітальню і спальню будиночка на Стілл-Гаус-лейн, уникнувши щотижневого грюкання у двері збирача орендної платні. Вона, можливо, навіть змогла б відмовитися від роботи офіціантки у «Ґранд-готелі», щоб дозволити собі легше життя. Правда, Гаррі вважав це малоймовірним. Але перш ніж погодитись на плани Джелкса, він хотів дещо з’ясувати.

– А чому Бредшоу готові піти на це? Адже вони змушені будуть визнати, що їхній справжній син загинув у морі?

– Пані Бредшоу відчайдушно хоче очистити ім’я Томаса. Вона ніколи не прийме того, що один із її синів, можливо, вбив іншого.

– То ось у чому звинувачують Тома – в убивстві брата?

– Атож. Але, як я вже сказав, докази надумані та другорядні. Ймовірно, справа розсиплеться в суді. Тому окружний прокурор готовий відмовитися від обвинувачення. Але це лише тоді, якщо ви погодитися визнати свою провину, себто дезертирство.

– А який може бути вирок, якщо я погоджуся на це?

– Генеральна прокуратура погодилася рекомендувати судді, щоби вас засудили до року позбавлення волі. А за умови гарної поведінки вас можуть звільнити вже за шість місяців. Це ж, погодьтесь, набагато краще, аніж шість років, які ви можете отримати, якщо наполягатимете на тому, що ви – Гаррі Кліфтон.

– Але ж, як тільки я зайду до зали суду, хтось обов’язково помітить, що я не Бредшоу!

– Навряд, – заспокоїв Джелкс. – Бредшоу родом із Сіетла – це на західному узбережжі, і хоча мав багато родичів, вони рідко навідувалися до Нью-Йорка. Томас вступив до військово-морського флоту, коли йому було сімнадцять, і, як ви вже знаєте, не був у Америці чотири роки. Тому якщо визнаєте свою провину, то перебуватимете в залі суду лише якихось двадцять хвилин.

– Але коли я відкрию рота, всі одразу ж зрозуміють, що я не американець!

– Тому й не відкривайте рота, пане Кліфтон.

У цього адвоката, здається, на все були готові відповіді. Гаррі наважився на ще одне запитання.

– В Англії на процесі про вбивство завжди присутня купа журналістів, та ще й публіка з самого ранку стовбичить при вході з надією побачити підсудного…

– Пане Кліфтон, чи знаєте ви, що у Нью-Йорку відбувається чотирнадцять судових процесів про вбивства? Зокрема й сумнозвісна справа «ката з ножицями»? Сумніваюся, аби навіть якийсь жовтодзьобий репортер зацікавився вашою справою.

– Мені треба трохи часу, аби обміркувати все це…

Джелкс зиркнув на годинник.

– Нам треба з’явитися до судді Еткінса опівдні. Отож у вас є десь година, щоби прийняти рішення, пане Кліфтон.

Він покликав охоронця, і той відчинив двері камери.

– Якщо захочете відмовитися від моїх послуг – бажаю удачі. А як ні – до зустрічі, – додав правник на порозі камери.

Гаррі сів на краю двоярусних нарів, зважуючи пропозицію Сефтона Джелкса. Зрештою, він не сумнівався, що у сивочолого адвоката був свій план. Адже шість місяців таки набагато краще, ніж шість років. Зрештою, до кого ж іще він зможе звернутися, окрім цього досвідченого юриста? Якби ж то хоч на кілька хвилин опинитися у кабінеті сера Волтера Беррінґтона та попросити в нього поради…

◾

Годиною пізніше Гаррі одягнув темно-синій костюм, кремову сорочку з накрохмаленим комірцем і смугастою краваткою. З кайданками на руках його всадовили до тюремної машини й відвезли під озброєною охороною до будівлі суду.

– Ніхто не повинен повірити, що ви здатні на вбивство, – навчав Джелкс після того, як кравець навідав камеру Гаррі з костюмом, сорочкою і купою краваток.

– Я не вбивця, – нагадав йому в’язень.

Гаррі зустрівся з Джелксом у коридорі суду. Адвокат подарував йому таку ж посмішку, як і під час першої зустрічі. Вони пройшли центральним проходом без зупинки. Адвокат зайняв вільне місце за своїм столом.

Гаррі сів на відведене місце, і кайданки з нього зняли. Підсудний огледів майже порожню залу для засідань. Джелкс таки мав рацію. Мало кого з представників громадськості (і точно не пресу) зацікавила ця справа. Для них це, мабуть, було лише черговим побутовим злочином. А підсудного, ймовірно, виправдають. Не буде ніяких заголовків на кшталт «Каїн та Авель», коли судді призначають підсудному електричного стільця.

Перший дзвінок пролунав о полудні, в іншому кутку кімнати відчинилися двері, і з’явився суддя Еткінс. Він повільно пройшовся залою і зайняв своє місце за столом на підвищенні. Відтак кивнув у бік окружного прокурора, ніби вже знав, що той має сказати.

Молодий юрист підвівся з-за стола для прокурорів і заявив, що з Томаса Бредшоу знімають звинувачення в убивстві, але пред’являють інше – дезертирство з Військово-морських сил США. Суддя кивнув і зосередив свою увагу на панові Джелксі. Той миттю підвівся.

– А друге звинувачення щодо дезертирства ваш клієнт визнає?

– Так, – оголосив Джелкс. – Сподіваюся, що ваша честь буде поблажливою до мого клієнта в цьому звинуваченні, адже мені не треба нагадувати вам, що це його перше правопорушення і до цього прикрого вчинку він мав бездоганну репутацію.

Суддя Еткінс спохмурнів.

– Пане Джелкс! – зауважив він. – Дехто може подумати, що офіцер, котрий тікає від обов’язку служби в своїй країні, – це злочин, не настільки тяжкий, як убивство. Але я не повинен нагадувати вам, що донедавна за таке правопорушення могли засудити до розстрілу!

Гаррі не повірив почутому. Що ж Джелкс? А той втупився у суддю.

– Саме це маючи на увазі, – продовжив Еткінс, – я засуджую лейтенанта Томаса Бредшоу до шести років позбавлення волі!

Він стукнув молотком і додав: «Наступна справа»!

Гаррі хотів висловити свій протест – що ж це коїться?

– Ви ж мені казали… – почав було Гаррі, але Джелкс уже повернувся спиною до свого клієнта і вийшов із зали.

Гаррі хотів кинутися за ним. Але двоє охоронців ухопили його за руки, заламали їх за спину і шпарко одягли кайданки. Затим вивели його із залу суду через бічні двері.

Він озирнувся і встиг побачити, як Сефтон Джелкс тиснув руку якомусь чоловікові середнього віку, котрий радо вітав його з добре виконаною роботою. Де Гаррі раніше бачив це обличчя? І тоді до нього дійшло: це вочевидь батько Тома Бредшоу.

2

Гаррі безцеремонно відвели довгим, тьмяно освітленим коридором до дверей. На порожньому подвір’ї стояв жовтий автобус без номера чи таблички маршруту. Біля дверей стояв дебелий охоронець, він стискав у руках гвинтівку і кивнув Гаррі, щоб той зайшов досередини. Інші охоронці підштовхнули в’язня, аби той не пручався.

Гаррі зайняв місце в автобусі і сумно дивився на вервечку засуджених, що товпились біля автобуса. Декотрі понурили голови, а інші, явно долали цей шлях не вперше, навіть намагалися жартувати. Гаррі подумав: зараз автобус вирушить до місця свого призначення, але куди – не відомо. Ось він, перший болючий урок для в’язня: як тільки того засудили, він більше нікуди не поспішатиме…

Гаррі хотів запитати в когось із охоронців, куди їх везуть, але жоден із них не скидався на люб’язного екскурсовода. Він тоскно озирнувся. Якийсь тип вмостився на сидінні поруч. Кліфтон не хотів витріщатися на свого супутника, але той сам назвався, і Гаррі придивився до нього пильніше.

– Моє ім’я – Пет Квінн, – виголосив той із легким ірландським акцентом.

– Том Бредшоу… – Гаррі машинально підвів руку, щоб потиснути новому сусідові. Чорт, оці кайданки…

Квінн не був схожий на злочинця. Його ноги ледве торкалися підлоги. Мабуть, зростом він не більший, аніж п’ять футів. А більшість бранців кремезні та опецькуваті. Натомість Квінн виглядав так, що його міг здути порив вітру. Його рідке рудувате волосся вже почало сивіти, хоча на позір йому було десь років сорок.

– Ти, мабуть, уперше? – впевнено поцікавився Квінн.

– А що – це так очевидно? – сіпнувся Гаррі.

– Авжеж, це написано на твоєму лобі…

– І що ж там написано?

– Що ти не підозрюєш, що буде далі…

– А ви, либонь, не вперше?

Той хихикнув.

– Я вже одинадцять разів опиняюся у цьому автобусі або й дванадцять.

Гаррі усміхнувся – вперше за останні кілька днів.

– А за що тебе посадили? – спитав сусід.

– Втеча, – відповів Гаррі не вагаючись.

– Та ти що? – вразився Квінн. – Я утік від трьох дружин, але мене за це жодного разу не засудили.

– Та я не дружину покинув, – сказав Гаррі, згадавши про Емму. – Я покинув Королівський флот.

– І скільки тобі за таке припаяли?

– Шість років…

Квінн присвиснув крізь два зуби, що залишилися.

– Чималенько. А хто був суддею?

– Еткінс, – спохмурнів Гаррі.

– Арні Еткінс? Тобі попався не той суддя. Якщо знову будеш судитись, переконайся, що маєш правильного суддю.

– А я й не знав, що можна обирати суддю…

– Пхе, ти не можеш, – сказав Квінн. – Проте є способи уникнути найгіршого.

Гаррі уважніше поглянув на супутника, але не перебивав його.

– Є кілька суддів, вони працюють почергово, і треба постаратись уникнути двох із них будь-що. Один – саме Арні Еткінс. Він полюбляє призначати довгострокові терміни.

– А як його уникнути? – запитав Гаррі.

– За моєї пам’яті Еткінс головував чотири рази за останні одинадцять років. Тож, якщо виникала загроза зустрічі з ним, я симулював епілептичний напад, і охоронці змушені були відвезти мене до судового лікаря, отак!

– То ви – епілептик?

– Тьху, – сплюнув Квінн. – Ти неуважно слухаєш.

Голос бранця звучав роздратовано, і Гаррі замовк.

– А коли мене відпускав лікар, мою справу вже передавали іншому судді…

Гаррі здивовано засміявся.

– Невже вам таке вдавалося?

– Не завжди. Але якщо на варті пара новобранців, то з’являється шанс. Хоча такі хитрощі вдаються щораз важче. Та цього разу мені не довелося особливо турбуватись, бо я втрапив до судді Ріґана. А він ірландець, як і я, кажу про всяк випадок, якщо ти цього не помітив. Отож я сподівався, що він призначить землякові мінімальний термін…

– А за що вас засудили? – поцікавився Гаррі.

– Я кишеньковий злодій, – заявив Квінн, просто ніби він архітектор чи лікар. – Пасу перегони влітку та боксерські змагання узимку. Завжди простіше, коли лопухів рясно, – пояснив він. – Але останнім часом не дуже таланить, бо багато стюардів мене одразу впізнають. Тому довелося перебратися в метро й автовокзали. Там заробітки смішні, а ризик – великий…

Гаррі хотів розпитати детальніше свого наставника і як старанний учень зосередився передовсім на питаннях, які допоможуть йому скласти вступний іспит. Слава Богу, що Квінн хоч не зосереджується на його акценті…

– А куди ми їдемо? – поцікавився він.

– Це буде Лейвенгем або Пірпойнт, – пояснив Квінн. – Усе залежить від того, куди при виїзді на автостраду ми завернемо: у дванадцятий поворот чи у чотирнадцятий.

– А ви були там раніше?

– В обох – по кілька разів, – похвалився Квінн. – Тож перш ніж ти запитаєш, чи існує туристичний путівник по в’язницях, – додав він глузливо, – Лейвенгему можна присвоїти одну зірку, а Пірпойнт давно пора закрити.

– А чому б просто не запитати в охоронця, куди ми їдемо? – Гаррі хотів якнайшвидше позбутися невідомості.

– Бо він збреше. Просто для того, аби нас розізлити. Якщо це Лейвенгем – єдине, про що слід турбуватися, – це в який блок тебе посадять. Якщо перше відрядження, ти, ймовірно, опинишся у блоці, де життя простіше. А таких, як я, зазвичай відправляють до блоку Д, там немає молодших за тридцять років, але ніхто не засуджений і за насильство. Тому це найбільш підхоже місце для тих, хто хоче зачаїтися і відсидіти свій термін. Слід уникати блоків Б і В – там повно пияків і психопатів.

– А що зробити, аби потрапити у блок А?

– Скажи у приймальнику, що ти побожний християнин, не куриш і не п’єш.

– А я й не знав, що в тюрмі дозволяють таке… – зауважив Гаррі.

– Не дозволяють, дурню, – сплюнув Квінн. – Але якщо маєш трохи зелених, – він зробив пальцями виразний жест, – то охоронці можуть миттю перетворитися на барменів. Навіть «сухий закон» їх не зупиняє.

– А що найголовніше для першого дня?

– Переконатися, що отримав підходящу роботу.

– Хіба є з чого вибирати?

– Ну є, скажімо, прибирання, кухня, лікарня, пральня, бібліотека, садівництво та каплиця.

– А як потрапити до бібліотеки?

– Скажи, що вмієш читати.

– А що скажете їм ви? – поцікавився Гаррі.

– Що навчався на кухаря…

– Це, мабуть, буде цікаво…

– Ти ще й досі нічого не второпав! – глузливо скривився Квінн. – Я ніколи не прагнув стати шеф-кухарем. Але подбаю, щоби мене відправили саме туди, бо це найкраща робота у будь-якій цюпі.

– А чому?

– Бо вас випускають зі своєї камери до снідання, а повертаєшся до неї аж по обіді. Там тепло, можна вибирати їжу… Ага, ми їдемо до Лейвенгему! – сказав Квінн, коли автобус звернув із автостради після вказівника «12». – От і добре, тепер хоч не доведеться відповідати на твої дурнуваті розпитування про Пірпойнт.

– А що іще треба знати про Лейвенгем? – Гаррі не зреагував на сарказм Квінна, позаяк він підозрював, що старожил отримує задоволення від свого майстер-класу.

– Занадто багато, аби розповісти отак, одразу, – зітхнув той. – Просто тримайся поруч, коли нас зареєструють.

– А вони не можуть автоматично відправити вас у блок Д?

– Ні. Хіба тільки не пан Мейсон на службі… – відповів Квінн без жодних пояснень.

Гаррі зумів вивідати іще дещо, перш ніж автобус нарешті під’їхав до муру в’язниці. Йому здалося, що він дізнався від Квінна за оті кілька годин більше, ніж йому вдалося б почерпнути з десятка навчальних посібників в Оксфорді.

– Тримайся мене, – нагадав Квінн, коли масивні ворота відчинилися. Автобус повільно рушив уперед і поїхав у бік густих чагарників, яких ще зроду не торкалися руки садівника.

Автобус зупинився перед величезною цегляною будівлею, з невеликих брудних вікон якої за прибульцями дехто спостерігав.

Гаррі дивився, як кілька наглядачів утворили коридор, який вів до входу. Двоє озброєних гвинтівками охоронців стояли обабіч автобусних дверей.

– З автобуса виходити по двоє! – грубо скомандував один із них. – Причому – з п’ятихвилинним інтервалом. Ніхто не зрушить і на дюйм, поки я не накажу!

Гаррі з Квінном стирчали в автобусі ще цілу годину. Коли ж їх нарешті випустили, Гаррі звів погляд на високі мури, обтягнуті колючим дротом, що оточував усю в’язницю, і зміркував, що навіть рекордсмен світу в стрибках із жердиною не зміг би втекти з Лейвенгему.

Гаррі потупцяв за Квінном до будівлі, де вони зупинилися перед офіцером у добряче поношеній синій уніформі з ґудзиками, які вже давно не блищали. Він виглядав так, ніби й сам уже відбув довічне покарання, коли вивчав список імен у своєму планшеті. Наглядач усміхнувся, побачивши знайоме обличчя.

– Ласкаво просимо, Квінне, – сказав він. – Побачиш, що не надто багато змінилося з часу твого останнього перебування тут.

Квінн теж усміхнувся.

– Приємно бачити вас, пане Мейсон. Можливо, ви будете такі люб’язні попросити когось із коридорних віднести мій багаж до мого звичного номера?

– Не спокушай удачу, Квінне, – гмикнув Мейсон. – Бо можу не втриматися і скажу новому лікареві, що ти не епілептик.

– Але ж, пане Мейсон, у мене є медична довідка, яка це підтверджує!

– З того ж самого джерела, що й твій сертифікат шеф-кухаря, без сумніву, – глузливо докинув Мейсон, затим глянув на Гаррі. – А це хто?

– Це мій приятель, Том Бредшоу. Він не курить, не п’є, не лається і не плює, – повідомив Квінн ще до того, як Гаррі розтулив рота.

– Ласкаво просимо до Лейвенгему, Бредшоу, – зробив широкий жест Мейсон.

– Насправді – капітан Бредшоу, – докинув Квінн.

– Власне лейтенант, – уточнив Гаррі. – Я не дослужився до капітана.

Квінн виглядав розчарованим своїм протеже.

– Перший термін? – запитав Мейсон, пильно зазираючи у вічі Гаррі.

– Атож, сер.

– Я направлю вас до блоку А. Після того як помиєтесь та отримаєте свій тюремний одяг на складі, пан Геслер відведе вас до камери номер 327.

Мейсон перебіг очима планшет. Молодий офіцер стояв позаду нього, помахуючи кийком у правій руці.

– А в мене є шанс приєднатися до мого товариша? – поцікавився Квінн, коли Гаррі записали в журналі реєстрації. – Зрештою, лейтенантові Бредшоу може знадобитися ординарець?

– Ти – остання людина, котра йому потрібна! – відрубав Мейсон.

Гаррі хотів щось сказати. Аж тут кишеньковий злодій нахилився, вихопив із шкарпетки складену доларову банкноту й засунув її у горішню кишеню куртки Мейсона.

– Квінн також сидітиме в камері три-два-сім, – недбало кинув Мейсон молодшому офіцеру.

Хоча Геслер і став свідком хабара, то ніяк цього не показав.

– Ви двоє – ходіть за мною! – звелів він обом.

Квінн хутко наздогнав Гаррі, щоб Мейсон раптом не передумав.

Двоє нових в’язнів прошкували довгим цегляним коридором, аж поки Геслер не зупинився біля дверей до душової, в якій дві вузькі дерев’яні лавки були прикручені до стіни із рушниками.

– Роздягніться й мийтесь, – наказав Геслер.

Гаррі повільно знімав свій костюм, кремову сорочку із жорстким комірцем і смугасту краватку. Це все пан Джелкс порадив одягнути на судове засідання, щоб справити хороше враження. Проблема була лише в тому, що він обрав не того суддю. Квінн уже хлюпався під душем, а Гаррі все ще роззувався. Він повернув кран, і струмінь води неохоче закрапав на його лисину. Потім він підняв із підлоги шмат мила і став митися. Гаррі ступив під холодний струмінь сусіднього крана, і Квінн передав йому обмилок.

– Нагадайте мені перебалакати з начальником про пільги, – сказав Квінн, узявши вологий рушник, великий, як скатертина.

Губи Геслера зневажливо стиснулися.

– Одягайтесь і гайда за мною! – звелів він, хоча Гаррі ще не закінчив митися.

Геслер енерґійним кроком ішов коридором, а напіводягнений, іще мокрий Гаррі намагався не відставати. Вони зупинилися біля подвійних дверей із табличкою «Склад». Геслер рішуче постукав, за мить двері відчинилися, звідти виглянув втомлений життям офіцер, котрий цмулив самокрутку. Побачивши Квінна, офіцер усміхнувся.

– Не впевнений, що твоя роба вже повернулася з пральні, Квінне, – сказав він.

– Тож мені знадобиться новий комплект, пане Ньюболд? – Квінн нахилився і вийняв папірець із іншої шкарпетки, який вмить зник. – Мої потреби прості, – додав він. – Ковдра, два бавовняних простирадла, подушка, наволочка…

Офіцер брав кожен предмет із полиць перед ним і складав їх купкою на лаві.

– …дві сорочки, три пари шкарпеток, двоє штанів, два рушники, миска, тарілка, ніж, виделка та ложка. А ще бритва, зубна щітка й тюбик зубної пасти – бажано «Колґейту»…

Ньюболд мовчки вибирав необхідне. Купка Квінна все збільшувалася.

– Щось іще? – врешті-решт запитав він, ніби Квінн – дуже цінний клієнт, котрий, ймовірно, ще повернеться.

– Аякже! Мій приятель лейтенант Бредшоу потребує такого ж комплекту, а позаяк він офіцер і джентльмен, то подбайте, щоб він отримав усе необхідне.

На подив Гаррі, Ньюболд узявся складати ще одну купку, прискіпливо вибираючи кожен предмет. І це все – завдяки новому знайомому, котрий сидів поруч із ним в автобусі!

– Марш за мною! – звелів Геслер, коли Ньюболд закінчив свою роботу.

Гаррі і Квінн схопили своє манаття й побігли коридором. Дорогою було ще кілька зупинок, оскільки черговому доводилося відмикати ґратчасті перегородки, що відділяли їх від камер. Коли ж вони нарешті втрапили у потрібне крило, їх привітав галас юрмиська в’язнів.

Квінн зауважив:

– Бачу, ми тепер на останньому поверсі, пане Геслер? Але я не буду чекати ліфта, адже мені потрібно тренуватися…

Офіцер проігнорував його слова і хутко крокував повз гамірних в’язнів.

– Здається, ви казали, що це тихе крило, – промовив Гаррі.

– Певна річ. Але пан Геслер не надто тут популярний, – прошепотів Квінн, перед тим як усі троє дійшли до камери триста двадцять сім.

Геслер відчинив важкі залізні двері – і двоє в’язнів могли протиснутись досередини.

Отак Гаррі отримав своє житло на наступні шість років. Він почув, як двері бряцнули за ним. Бранець оглянув камеру і помітив, що з внутрішнього боку на дверях немає ручки. Двоповерхові нари, залізний рукомийник, пригвинчений до стіни, дерев’яний стіл, також прикріплений до стіни, і дерев’яний стілець. Його очі нарешті зупинилися на іржавому сідалі нужника в кутку, і його знудило.

– Ти спатимеш нагорі, – рішуче вказав Квінн, перебиваючи його думки. А якщо я вийду раніше, то зможеш перебратися донизу, а новий сусіда отримає другий поверх. Такі тут правила, – пояснив він.

Гаррі повільно застилав своє ліжко, відтак ліг і поклав голову на тонку й жорстку подушку, болісно усвідомлюючи, що мине чимало часу, перш ніж він звикне спати на ній.

– Чи можу я спитати іще дещо? – звернувся він до Квінна.

– Авжеж, але не базікай довго – треба виспатись.

Гаррі згадав Фішера, котрий свого часу сказав майже те саме під час їхньої першої ночі у школі Святого Беди.

– Вочевидь, вам вдалося якось пронести значну кількість готівки. Чому ж охоронці не конфіскували її, як тільки ви вийшли з автобуса?

– Якби вони це зробили, – пояснив Квінн, – жоден шахрай не захотів би принести сюди свої гроші, і вся система завалилася б.

1.«Книга загальних молитов» – коротка назва кількох взаємопов’язаних теологічних текстів церков Англіканського співтовариства. Книга містить у собі послідовність літургії, а також збірку молитов для інших богослужбових обрядів.

2.Джордж Герман Рут-молодший (1895–1948), більше відомий за прізвиськом Бейб Рут – американський бейсболіст, леґенда американського спорту.