Читать книгу: «Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1»

Шрифт:

Передмова

Ознайомлюючись із калейдоскопом проповідей Блаженнішого Святослава Шевчука, Отця і Глави УГКЦ, читач входить у глибини правд віри, яка струмує до вічного життя. Промови архиєрея багатогранні, виголошені з різних нагод та в різних місцях, і це дає змогу побачити його титанічну працю.

Кожне повчання відзначається простотою, а богословські думки пояснені в такий спосіб, що читачеві легко збагнути представлений матеріал. Слова Блаженнішого Святослава ясні, мудрі й доступні всім слухачам: чи то Святішому Отцю, чи то членам Синоду та Собору нашої Церкви, чи то учасникам велелюдних прощ, чи то невеликій аудиторії. Читач відразу розуміє та відчуває глибину знань промовця, коли перечитує пояснення євангельських текстів або промови з нагоди різних церковно- суспільних подій, наприклад проголошення митрополії, хіротонії єпископа, представлення Катехизму тощо.

Рекомендуємо глибоко пережити прочитаний матеріал, уміщений у цьому першому томі зібрання проповідей і промов Блаженнішого Святослава. Духовні слова приносять позитивну зміну віруючій людині, як у цьому нас переконує святий апостол: «Відроджені наново не з тлінного насіння, а з нетлінного: словом Божим живим і вічним» (1 Пет. 1, 23).

Книжка видана до п’ятдесятиріччя з дня народження Отця і Глави нашої Церкви. Сердечно вітаємо Вас, Ваше Блаженство! Дякуємо Богові за дар Вашого життя. Щиру подяку складаємо також Вашим батькам. Хай Господь благословить Вас щедрими духовними дарами та добрим здоров’ям на багато років гідного життя.

+ Ігор Возьняк, архиєпископ і митрополит Львівський

Проповіді на рухомі свята літургійного року

Неділя Митаря і фарисея

м. Київ, каплиця Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, 5 лютого 2012 року
Лк. 18, 10–14

Дорогі сестри!

Сьогодні ми робимо ще один крок в напрямку до Господа. Неділя Митаря і фарисея – це день, коли ми, молячись на Утрені, вже починаємо співати покаянні стихири, тобто готуємося до часу Великого посту.

Роздумаймо нині над постатями митаря і фарисея. Лука, описуючи тих двох людей, вказує на два екстреми тогочасного юдейського народу. Слово «фарисей» означає «відокремлений». Фарисеї прагнули бути дуже добрими, святими, досконалими людьми і відокремитися від інших – нечистих, грішних, щоб цілковито віддатися праведності в Божому Законі. Митар, навпаки, був публічним грішником. Він вважався ідолопоклонником, бо збирав мито не на користь храму, до якого прийшов молитися, а на підтримку імператора, що було релігійним актом почитання останнього як тогочасного божества.

Цікава їхня поведінка у храмі, яке місце вони собі вибрали. Очевидно, що фарисей пішов наперед, до самого жертовника, і там молиться. Але куди звернені його очі? Стоячи спереду, він бачить митаря, який стоїть ззаду. Його молитовна постава показує, в який спосіб він молиться. Перебуваючи перед Божим обличчям, чоловік не бачить Бога, не бачить Божої святості. Не порівнює свого життя з Господньою святістю і досконалістю. Натомість зауважує того, хто стоїть далеко позаду. Порівнює себе з митарем і почувається щасливим.

А митар, який стоїть далеко позаду, бачить Боже обличчя. Каже Лука, що цей чоловік не смів очей звести до неба. Бо він своїм серцем споглядав Божу святість. А в присутності святості Бога будь-яка людська досконалість є нікчемною. Порівнюючи своє життя зі способом існування самого Бога, ми завжди відчуваємо себе до нічого не здатними і не гідними підвести очей до неба. Маючи таку поставу, митар почав каятися. Бив себе в груди, кажучи: «Боже, милостивий будь мені, грішному».

Цікавим є також закінчення цієї притчі. Не всі її герої виходять з храму виправдані. Слово «виправдання» тут, у євангелиста Луки, який вжив його слідом за апостолом Павлом, має дуже глибокий зміст. Зазнати внутрішньої переміни, бути учасником святості Бога, можна лише за дією Господньої благодаті. Митар, який відчував свою гріховність і просив помилування, став учасником тієї святості, хоч навіть на неї не сподівався і вважав себе не гідним підвести очей, щоб подивитися на Боже обличчя. Він просив тієї святості, бо розумів, що своїми ділами не виправдається. Натомість фарисей пішов таким, яким був, тому що він не потребував святості. Був упевнений, що виправдається лише своїми ділами, вважаючи, що через вчинки приходить святість. Це велика ілюзія і духовна небезпека.

Наша Церква у своїх піснеспівах закликає нас приймати позицію митаря. Слід пам’ятати, що не можемо здобути святості тільки людськими силами. Коли хочемо справді пізнати ціну нашим ділам або правду про самих себе, не треба дивитися на інших грішників. Потрібно споглядати на самого Бога, навіть якщо почуваємося грішними, і тоді зможемо бути виправданими.

Неділя Митаря і фарисея

м. Львів, Львівська духовна семінарія Святого Духа, 24 лютого 2013 року
Лк. 18, 10–14

Всесвітліші отці-ректори!

Високопреподобні та всечесні отці – настоятелі й викладачі нашої Львівської духовної семінарії Святого Духа!

Преподобні сестри!

Любі брати-семінаристи!

Дорогі в Христі брати і сестри!

«Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5, 48). Цей загальний поклик до досконалості, до святості, який Ісус Христос залишив як великий наказ для всіх християн, є переспівом однієї заповіді, яку знаходимо ще у Старому Завіті, у книзі Левіт (19, 2). Господь каже до всіх людей: «Будьте святими, бо Я святий».

Що означає святість Бога? Пророк Ісая часто називає Бога, якого він об’являє і від імені якого говорить до людей, такими словами: «Він є святий Ізраїлю» (пор. Іс. 12, 6; 30, 12, 15). Святість Бога – це не лише Його безмежність, досконалість, відвічна слава, чистота, бо від Божого буття не можна нічого забрати чи відняти. Слова пророка означають іще те, що Бог Ізраїлю є особливий, не підвладний нашому уявленню на основі того, що ми знаємо, вміємо чи переживаємо у Його створеному світі. Жодна уява і думка людини, базована на людському досвіді, не може описати Божу святість.

Господь вибрав собі народ, відокремивши його від інших людей, дав йому особливе завдання, щоб той наслідував великого і святого Бога. Проте людина у Старому Завіті не могла ввійти в Божу святість. Між людською і Божою досконалістю була величезна, незбагненна прірва.

Тоді Отець посилає свого єдинородного Сина, який є святим для нас. Ми зможемо досягти досконалості, про яку говорить Господь, лише тоді, коли станемо учасниками, причасниками досконалості Ісуса Христа за діянням Святого Духа. Бо людина може досягти святості, коли «набереться» її в Сина Божого.

У сьогоднішньому євангельському читанні ми бачимо двох людей, які перебувають у храмі на молитві, – митаря і фарисея. Фарисей стояв у храмі спереду (у дослівному перекладі слово «фарисей» означає «відокремлений»), бо хотів бути далеко від безбожників та грішників, але близько до Бога, стати святим і досконалим завдяки докладному виконанню правил старозавітного Закону. Проте ми бачимо, що його праведність є зовнішньою.

Митар, який був публічним грішником і який не мав добрих діл, що їх міг би представити Богові, стояв у храмі ззаду, не смів підвести очей до неба, а лише молився: «Боже, милостивий будь мені, грішному».

Ісус Христос каже, що після цієї молитви фарисей вийшов осуджений, а митар – виправданий. Чому?

Митар, зрозумівши, що не має нічого, жодної людської праведності, яку може представити Господеві на своє оправдання, просив про Боже милосердя. Тільки тоді, коли людина стане перед Господом Богом не в зовнішньому вимірі людської побожності, а в глибокій скрусі серця, коли вона своїм внутрішнім зором побачить різницю між власною грішністю і Божою праведністю, – Він зможе зробити її досконалою і святою.

Бути досконалими, як наш Небесний Отець, – це Божий наказ, який звернений до кожної людини. Отці Другого Ватиканського Собору говорили про загальне покликання до святості. Стати святим – це завдання кожного з нас.

Одного разу в Матері Терези з Калькутти запитали: «Чи є для вас тягарем те, що всі вас вважають досконалою?» А вона відповіла: «Святість – це не розкіш, а перша необхідність». Для того щоб бути людиною з великої букви, треба щодня прямувати до святості, зростаючи в розумінні того, що досконалість може прийти тільки від Бога, і своїми ділами цю святість роздавати іншим людям.

Будьте досконалими, як Отець ваш Небесний досконалий, – це Божий наказ для братів-семінаристів. Бо час у семінарії – це період боротьби за досконалість. Щоб бути священником, треба спочатку бути доброю людиною, добрим християнином. Якщо семінарист, переходячи з року в рік, з курсу на курс, не позбавляється фарисейства і не зростає в глибокому особистому зв’язку з Христом, то готується бути не досконалим, не святим священником, а релігійним бюрократом. Це про такого священнослужителя, що чітко виконує всі вимоги і приписи, які дає Церква і до яких зобов’язує єпископ, каже псалмоспівець Давид: «Масніші від сметани його губи, серце ж його завжди готове до бійки» (Пс. 55, 22).

Ми сьогодні під час Літургії висвятимо чотирьох нових дияконів. За допомогою цього Таїнства Священства ці молоді хлопці ще глибше з’єднаються з єдиним святим – Ісусом Христом, силою і діянням Святого Духа. Зміст їхнього дияконського служіння – бути іконою Христа-Слуги. Адже Бог прийшов до нас нам служити. Поняття «дияконія» означає «служіння». Церква сьогодні хоче, щоб у рік Дияконії, в останній рік підготовки до Тисячодвадцятип'ятиріччя Хрещення Русі-України, цей заклик до служіння один одному в родині, у суспільстві, у Церкві вийшов на перше місце, як заклик до християнської та людської досконалості.

«Якщо ваша побожність не перевершить побожності фарисеїв і книжників – не увійдете в Царство Небесне!» – каже Ісус Христос до своїх учнів. Я невипадково хотів цей акт свячення здійснити у Львівській духовній семінарії. Прагну, щоб він став закликом для семінаристів не шукати зовнішньої вигідної життєвої позиції, а йти за нами. Виходьте далеко за межі Галичини, де є сотні тисяч ваших братів і сестер, котрі чекають, щоб їм збудували церкву і призначили доброго священника, аби їх навчив того, як тепер бути людьми; аби поєднав їх із єдиним святим – Ісусом Христом, своїм словом і служінням; аби ми, український народ, після тисяча двадцяти п’яти років християнства були далі віруючими людьми.

Нехай постать цього митаря-каяника буде для нас всіх прикладом того, що кожен, хто вивищується, буде принижений, а хто в покорі схилиться з Христом, – виправданий. Пам’ятайте, що царювати з Ісусом Христом – означає служити з Ним.

Неділя Блудного сина

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 3 березня 2013 року
Лк. 15, 11–32

Преосвященний владико Йосипе!

Всечесні отці!

Преподобні брати і сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

У Святому Письмі ми часто натрапляємо на один глибокий символ, який розповідає нам про Бога, – Боже око. Думаю, багато з вас бачили той знак Божого ока у трикутнику, який споглядає на Всесвіт. З одного боку, цей символ означає неустанне чування і Божий захист над праведником, а з іншого – проникне, глибинне бачення всього створеного, зокрема людського серця. Псалом 139 каже нам: «Боже, Ти знаєш мене, коли сиджу і встаю я. Ти знаєш глибину мого серця. Пронизай мене Твоїм оком. Якщо я є на неправдивій дорозі, скеруй мене на путь істини». Можливо, цей символ Божого батьківського ока, яке все пронизує, є гарним вступом для нас у цю неділю, – для нас, які слухаємо притчу про блудного сина.

У цій притчі є три дійові особи: батько, молодший і старший сини, кожен зі своєю історією. Але сьогодні я б хотів запросити всіх вас приглянутися до батька, через образ якого Ісус Христос хоче розповісти нам про те, ким є наш Бог Отець, – ким Він є для своїх дітей, для кожного з нас.

Батько у цій притчі характеризується трьома рисами. Перша риса – він дивиться і бачить. Чоловік бачить своїх дітей, які ростуть коло нього, він знає їхні бажання, – «бачить» свого сина навіть тоді, коли той є далеко. Каже Євангеліє, що батько першим його побачив здалека, як той обірваний, з порожніми руками, з понурою головою вертався додому.

Що ж той батько бачить у своїх дітях? Він бачить споживацьке ставлення до себе, бо так стається, що синам (і старшому, і молодшому) в певний час тато вже став непотрібний, їм лише потрібне його майно. Часто і наше ставлення до Бога та інших людей стає споживацьким. Всевидяче Боже око, яке дивиться сьогодні на нас, мабуть, простежує те саме. Ми так звикли використовувати одне одного: діти – батьків, батьки – дітей, влада – своїх громадян, що часом інакше не вміємо ставитися до інших. І така споживацька позиція, коли особа для нас начебто знецінюється, важливим є лише її спадок, майно, те, що ми можемо від неї отримати, спричиняє взаємне віддалення. Тут ідеться не тільки про фізичний простір: можна жити разом в одному домі, а бути далеко одне від одного.

Друга риса батька – це його милосердя, яке найбільше виявляється під час його зустрічі із сином. Євангелист Лука розповідає, що коли батько побачив свого сина, він над ним змилосердився. Але це є не тільки якесь почуття. Тут Лука вживає грецьке слово «еспланхністе». Це означає, що все батькове нутро стрепенулося, кинулося до сина, бо для батька важливо не те, що він має, а його син, найдорожчий скарб і найбільше багатство.

А третя риса цього батька, яка проявляється наприкінці притчі, – це радість. Батько сумував не за втраченим майном, а за втраченим сином. І коли хлопець повертається – батько тішиться, наказує вчинити великий бенкет, бо його син був пропав і знайшовся, був мертвий і ожив.

У славному творі Достоєвського «Ідіот» описана цікава історія. Молода жінка тримає на руках новонароджене дитя, яке часто плаче. І в певний момент мама вперше побачила на обличчі своєї дитини усмішку. З радості жінка перехрестилася. Той, хто бачив це, спитав: що ти робиш? А мама відповіла: «Щоразу, коли грішник клякає перед Богом, Господь до нього усміхається». Наш Небесний Отець хоче нас усіх зробити учасниками своєї радості, – учасниками того, ким є Він, і тоді, будьмо певні, матимемо все те, що має Він.

Дорогі в Христі брати і сестри, кажуть, що ця притча про блудного сина навернула до Бога набагато більше грішників, ніж проповіді всіх священників разом узятих. Навіть тоді, коли грішник тікає від Бога і Церкви, покидає все: хрещення, від якого відмовляється, церковну спільноту, над якою сміється, до його свідомості постійно промовляє притча про блудного сина, що, наче внутрішній голос, кличе його назад до батька, назад додому.

Я хочу всім вам побажати, щоб над вами, особливо в покаянний час Великого посту, до якого ми готуємося, засяяла Божа усмішка, щоб ви віднайшли нашого Небесного Отця і справді по-синівськи до Нього відкрилися, щоб на своїй шиї відчули обійми того Бога, який у милосерді та всепрощенні рухається до нас. Його око не осуджує, а визволяє і спасає, щоб у глибині нашого серця прозвучали Божі слова: «Треба веселитися, бо мій син (моя донька) був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся».

М’ясопусна неділя

с. Княжичі (біля Києва), Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, 18 лютого 2012 року
Мт. 25, 31–46

Преосвященний владико Богдане!

Всесвітліші отці ректори Львівської та Київської духовних семінарій!

Всесвітліші та преподобні отці!

Любі сестри!

Шановна пані голово наших славних Княжичів!

Високоповажний депутате районної ради, пане Миколо!

Вельмишановні наші добродії та друзі!

Дорогі в Христі брати та сестри!

Передусім я хочу всіх нас привітати з урочистістю, яку ми сьогодні здійснюємо, – освяченням нового іконостаса в цій духовній семінарії. Ця дата залишиться в історії семінарії як день, коли семінаристи отримали дуже важливий елемент їхнього духовного виховання і зросту.

Сьогодні, у М’ясопусну неділю, як ми чули в Євангелії, Матей говорить про важливу істину нашої християнської віри: що Ісус Христос вдруге прийде у славі, щоб судити живих і мертвих. Однак про цю істину християнської віри ми часом забуваємо, – забуваємо, що одного дня кожен із нас стане на суді перед очима Творця і Спасителя.

Пригадую розповідь одного чоловіка, який працював у ресторані. Він зауважив: «У ресторані сильно відрізняється поведінка тих людей, які мають платити за свій обід, і тих, які не мають платити. Вони по-різному дивляться на те саме меню, замовляють інші страви». Тому ця істина християнської віри – що кожен з нас стане на Господньому суді – надає певною мірою стилю і способу життю людини.

Пильніше пригляньмося до опису цього Страшного суду. Каже Матей, що коли Ісус Христос удруге прийде у славі, то всі народи стануть перед Його обличчям. Той суд відбуватиметься інакше, як державний суд. Бо державний суд має слухання, тобто є адвокати, захисники, обвинувачені тощо. Таких елементів тут не спостерігаємо. Суддя чинить один-єдиний факт: він відділяє одних від інших. Одних ставить праворуч, а інших – ліворуч за якимись ознаками, які вони самі вже принесли із собою на цей суд, ба більше, видимими ознаками, що їх всі можуть бачити. Святі Отці кажуть, що на Страшному суді буде дуже багато несподіванок, бо все таємне стане явним, і не лише для Судді, а й для Всесвіту.

Ті ознаки, які приноситимуть люди на Страшний суд, є наслідком їхніх вчинків. Бо ми часом думаємо, що те, що ми робимо, не впливає на наше життя, або те, що робимо таємно, ніяк не впливає на нас. Однак насправді той, хто краде, – не може не стати злодієм, чи той, хто є немилосердним, не може не стати жорстоким. Кожен вчинок людини позначається на ній, залишає слід у її серці, а відтак надає їй певних ознак, що пізніше поставить її праворуч або ліворуч від Небесного Судді, тобто він приведе особу або на вічну погибель, або на вічне щастя в Небесному Царстві. Святий Григорій Ніський каже, що ми, живучи, певною мірою є батьками самих себе, бо через свої вчинки наче породжуємо в собі той образ, в якому станемо колись на Страшному суді.

Прикметно, що ми посвячуємо цей іконостас у неділю, коли роздумуємо над цією правдою віри. Чому? З одного боку, ми хочемо подякувати нашим жертводавцям, добродіям, які вчинили добре діло, і таким чином цей іконостас не лише навічно закарбується тут, у семінарії, у пам’яті семінаристів, а й у душі жертводавців. Ми просимо, щоб Бог пам’ятав про цей добрий вчинок тоді, коли буде судити живих і мертвих.

На початку я згадав, що іконостас є важливим способом виховання семінариста. Вам, напевно, відомий славний вислів Федора Достоєвського про те, що краса врятує світ. Вважаю, що молодій людині можна багато чого пояснювати, навіть можна на неї впливати через дисципліну, але краса – це найсильніший засіб, як вплинути на розум, уяву, духовний світ юнака чи юначки.

Святі Отці вважали, що в людини, яка споглядає ікону, тільки дивиться на неї, преображаються очі, ця особа стає інакшою. Бо ікона – це не тільки витвір мистецтва певного століття. За християнським віровченням, ікона – це вікно у невидимий світ. Вона робить видимим те, що звичайним нашим тілесним очам є невидиме.

Часом можна почути питання від наших людей про те, навіщо в церквах іконостаси, мовляв, вони закривають престол і те, що відбувається навколо нього. Я відповідаю, що все навпаки: іконостас відкриває те, що інакше було б для нас невидимим. Він показує, хто присутній під час Літургії навколо престолу: Ісус Христос, Богородиця і всі святі. Дає нам можливість споглядати невидиме і бачити невидимого Бога.

Святий Іван Дамаскин говорив: «Якщо хтось тебе запитає, якою є твоя віра або в що ти віриш, то покажи йому ікону. І будеш сповідувати віру в єдиного Бога в Трьох Особах, який воплотився і став видимим, помер на хресті задля нашого спасіння і відкрив нам можливість споглядати Небесне Царство та бути його учасниками».

Нехай Господь буде для нас милостивим Суддею у день свого славного пришестя. А ми готуймося до цього дня добрими ділами, молитвою, преображенням на нашій духовній життєвій дорозі, щоб колись разом, як сьогодні в цьому храмі, могли зустрітися праворуч нашого Небесного Отця і почути слова: «Прийдіть, благословенні, і благословенне Царство Небесне, яке вам підготоване від створення світу».