Читать книгу: «Філософські етюди», страница 6
Два правосуддя
– Ох, не доказуйте!.. – вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його. – Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю ніч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?
Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:
– Його розстріляли, так?
– Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.
– Справді? Та як ви змогли…
– Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.
– Ну і як, відвідали ви її?
– Після укладення Ам’єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: «Він невинний!» Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє «прощай», послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.
– А якби вас підвели до одного з гостей, що тут зібралися, і сказали: «Ось він – убивця!»? Хіба в цьому не було б нової драми? – запитав я, уриваючи його.
Гер Герман узяв свого капелюха й пішов.
– Ви по-хлоп’ячому несерйозні у своїх висновках, – сказала мені моя сусідка. – Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у кріслі біля каміна, а мадемуазель Фанні підносить йому чашку кави. Він усміхається. Хіба вбивця, для якого розповідь про цю драму була б мукою, міг би зберігати такий спокій? Дивіться, у нього цілком патріархальний вигляд!
– Справді, але запитайте в нього, чи був він у Німеччині, коли там ішла війна?
– А чом би й не запитати?
І з тією зухвалістю, на яку здатна майже кожна жінка, коли її приваблює або збуджує якась таємниця, моя сусідка підійшла до колишнього постачальника.
– Вам доводилося бувати в Німеччині? – спитала вона.
Тайфер мало не впустив із рук чашку.
– В Німеччині? Ні, не доводилося.
– Що ти говориш, Тайфере! – урвав його банкір. – Адже ти постачав провіант під час Ваграмської кампанії!
– А, справді, – відповів Тайфер. – Того разу я там таки був.
– Ви помиляєтеся. Він людина порядна, – сказала моя сусідка, повернувшись до мене.
– Ну, стривайте! – вигукнув я. – Ще сьогодні я витягну душогуба з багнюки, в яку він упірнув, щоб заховатися!
Щодня на наших очах відбувається духовний феномен напрочуд глибокої значущості, але такий простий, що ніхто на нього не звертає уваги. Якщо в чиїйсь вітальні сходяться двоє чоловіків, причому один з них має право ненавидіти або зневажати другого, бо знає про нього якийсь інтимний і нікому не відомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навіть готує йому помсту, – двоє таких чоловіків завжди розгадають один одного і відчують, яка безодня розділяє їх чи має розділяти. Вони мимоволі стежать один за одним, перебувають у постійній напрузі, погляди й жести видають їхні наміри, й обох, наче магнітом, їх тягне один до одного. Я не знаю, що притягує дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подібно до священиків, які не можуть правити месу в присутності злого духа, обидва вони тримаються напружено, підозріливо. Один з них виявляє підкреслену чемність, другий похмуро мовчить – не знаю, котрий із двох; один червоніє або блідне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як і його жертва. Мало хто здатний скоїти зло, навіть у разі потреби; і більшість мовчать чи прощають з відрази до скандалів або остерігаючись трагічної розв’язки. Ось у такому взаємопроникненні душ і почуттів і розпочалася таємна боротьба між колишнім постачальником та мною. Після першого запитання, з яким я звернувся до нього під час розповіді гера Германа, він уникав моїх поглядів. А може, він не зважувався глянути у вічі не лише мені, а й іншим гостям. Він почав розмову з наївною Фанні, дочкою банкіра, мабуть, відчувши, як усі злочинці, потребу побути біля невинної душі в надії знайти біля неї спокій. Та хоч я і сидів далеко від нього, я дослухався до його слів, і мій проникливий погляд мовби заворожував його. Іноді йому здавалося, що він може нишком за мною постежити, але відразу ж наші погляди зустрічались, і він опускав очі. Змучений цим катуванням, Тайфер вирішив знайти від нього порятунок у грі в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душі прагнучи втратити свої гроші. Моє бажання здійснилося, і тоді я сів на місце того, хто програв; у такий спосіб я й опинився віч-на-віч із Тайфером.
– Будьте ласкаві, добродію, змішайте рахунок, – сказав я, коли він почав здавати карти.
Тайфер поквапно пересунув свої фішки з лівої сторони на праву. Моя сусідка підійшла до мене, і я подивився на неї промовистим поглядом.
– А знаєте, пане, я бував у багатьох ваших родичів у Бове, – звернувся я до колишнього постачальника. – Адже вас звуть Фредерік Тайфер?
– Так, добродію, – відповів він.
Зненацька карти випали у нього з рук, він зблід, схопився руками за голову й підвівся, попросивши гостя, який поставив на нього заклад, замінити його у грі.
– Тут така задуха, – промовив він. – Боюся, що…
Тайфер не доказав фрази. Зненацька його обличчя болісно скривилося, і він вийшов з кімнати. Господар дому пішов за ним, усім своїм виглядом виказуючи найщиріше співчуття. Ми з моєю сусідкою переглянулися, і я побачив, що її обличчя затьмарилося тінню гіркого смутку.
– Ну хіба можна бути таким безжальним? – сказала вона, підійшовши зі мною до віконної ніші, коли я, програвшись, підвівся з-за картярського столу. – Ви берете на себе сміливість читати в душах? Нехай такі справи з’ясовує суд – людський чи божий. Якщо першого злочинець і уникне, то від другого нікуди він не втече. Невже вам приємно брати на себе обов’язки слідчого? І навіть більше – ви сьогодні по суті зіграли роль ката.
– Ви ж самі розбуркали мою цікавість і поділяли її, а тепер читаєте мені мораль!
– Ви змусили мене замислитися, – відповіла вона.
– Отже, мир убивцям, війна нещасним і слава золоту? Але облишмо це, – додав я, засміявшись. – Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увійшла до вітальні.
– Ну й що?
– Три дні тому я її побачив на балу в неаполітанського посла і закохався в неї до нестями. Благаю, скажіть, як її звати? Ще жодна дівчина так мені не…
– Це панна Вікторина Тайфер.
Я був приголомшений.
– Мачуха недавно забрала дівчину з монастирського пансіону, де вона здобула освіту, хоч і трохи запізно. Досить довго батько відмовлявся визнати її за дочку. В цьому домі вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.
Ці слова супроводжувалися ущипливою посмішкою. Аж раптом ми почули нестямні, хоч і приглушені зойки. Долинали вони десь із сусідніх покоїв і слабко відлунювали в саду.
– Та це ж голос Тайфера! – вигукнув я.
Ми напружили слух і почули жахливий стогін. Банкірова дружина підбігла до нас і зачинила вікно.
– Не хочу істерик, – сказала вона. – Якщо панна Тайфер почує ці зойки, з нею може статися нервовий напад.
Банкір повернувся до вітальні, знайшов Вікторину і щось сказав їй упівголоса. Дівчина скрикнула і вибігла в двері. Картярі урвали гру. Кожен розпитував сусіда. Гомін у вітальні посилювався, гості почали збиратися купками.
– Невже Тайфер… – почав був я.
– …наклав на себе руки? – докінчила за мене моя насмішкувата сусідка. – Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.
– І все ж таки, що з ним сталося?
– Бідолаха страждає від рідкісної хвороби, – відповіла господиня дому. – Ніяк не можу запам’ятати її назви, хоча пан Бруссон не раз мені її повторював. От і сьогодні в нього напад.
– А як вона проявляється, ця хвороба? – раптом запитав один з гостей, судовий слідчий.
– О, це дуже тяжка недуга! – відповіла господиня дому. – Лікарі не знають жодних засобів проти неї. Одного разу з бідолахою Тайфером стався напад, коли він гостював у мене в маєтку, і я не витримала, поїхала до сусідки, аби тільки не чути його зойків. Він кричав тоді жахливо, хотів смерть собі заподіяти; дочка мусила прив’язати його до ліжка й надіти на нього гамівну сорочку. В такі хвилини бідолашному здається, ніби якісь звірята залізли йому в голову й гризуть мозок, ніби його смикають за нерви, перепилюють їх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний біль іноді буває в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкіру, щоб приглушити ці муки іншим болем, але він цього навіть не відчув. Та коли він узяв за домашнього лікаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання – запалення нервів, тому слід ставити йому п’явки на шию та примочки з опію на голову; і справді, напади порідшали, тепер вони трапляються тільки раз на рік, наприкінці осені. Оклигавши, пан Тайфер знову й знову повторює, що радше згодний, аби його колесували, ніж терпіти такі муки.
– Значить, це справді сильні муки, – зауважив біржовий маклер, салонний дотепник.
– Ще б пак! – підтвердила господиня дому. – Торік він мало не помер. Напад стався, коли він був сам-один у своєму маєтку, виїхавши туди в терміновій справі; а що ніхто допомогти йому не міг, то він пролежав двадцять дві години задубілий, як мрець. Його врятували тільки гарячими ваннами.
– Так це у нього ніби правець? – спитав біржовий агент.
– Не знаю, – відповіла вона. – Ця хвороба мучить його ось уже років тридцять – він здобув її, ще коли служив у війську. Здається, йому встромилася в голову гостра скіпка, коли він якось упав у човні. Але Бруссон сподівається вилікувати його. Кажуть, ніби англійці винайшли безпечний спосіб застосовувати синильну кислоту проти цієї недуги.
В цю мить у домі розітнувся зойк ще пронизливіший, ніж досі, й усі ми заціпеніли від жаху.
– Чуєте? Отак він кричав у мене в маєтку, – сказала банкірова дружина. – Я аж підскакувала – ці зойки наче сіпали мене за нерви. Але дивна річ! Бідолаха Тайфер терпить справді нечувані муки, та загрози для життя ці напади не становлять. Коли нестерпний біль дає йому кілька годин перепочинку, він їсть і п’є, як звичайно. Дивовижна природа людська! Один німецький лікар сказав йому, що ця хвороба – ніби подагра голови, і таким чином його висновок майже збігається з думкою Бруссона.
Я відійшов від гурту гостей, що зібралися навколо господині дому, і вийшов разом з панною Тайфер, яку викликав лакей.
– О Боже! О Боже! – вигукнула вона з плачем. – Чим мій батько прогнівив небо, за що йому такі муки? Адже він добрий!
Я спустився разом з нею сходами і, допомагаючи дівчині сісти в карету, побачив її батька, зігнутого в три погибелі. Панна Тайфер намагалася приглушити стогін батька, затуляючи йому рота хустинкою. Та, на свою біду, Тайфер помітив мене; риси його обличчя ще дужче спотворилися, страшний зойк розітнув повітря, він кинув на мене дикий погляд, і карета поїхала.
Цей обід, ця вечірка жорстоко вплинули на моє життя і на мої почуття. Я закохався в панну Тайфер і тим сильніше, що почуття честі й порядності не дозволяло мені поріднитися з убивцею, хоч би яким він був добрим батьком і сім’янином. Щось незбагненне й фатальне приваблювало мене в ті доми, де я міг зустріти Вікторину. Не раз, давши собі слово честі більше не шукати з нею зустрічей, я того ж таки вечора опинявся біля неї. І почував себе безмежно щасливим. Моє цілком виправдане почуття було, проте, сповнене химеричних докорів сумління і набирало відтінку злочинної пристрасті. Я зневажав себе за те, що вклоняюся Тайферові, коли зрідка він з’являвся в світському товаристві разом з дочкою, але я вклонявся йому! До того ж, на мою біду, Вікторина не просто вродлива дівчина. Вона освічена, обдарована талантами і дуже мила – ані найменшого хизування чи бодай натяку на манірність. Говорить вона стримано, і її вдача вражає меланхолійною чарівністю, проти якої ніхто нездатний встояти. Вона кохає мене чи принаймні дає мені підстави так думати. Мені вона всміхається зовсім інакше, ніж іншим, а коли розмовляє зі мною, її голос звучить особливо ніжно. О, вона кохає мене! Але ж вона обожнює батька, в розмовах зі мною постійно вихваляє його добрість, лагідність, високі душевні якості. Ця хвала – для мене як ніж у серце. Одного дня я мало не став співучасником злочину, на якому стоїть усе багатство родини Тайферів: я мало не попросив руки Вікторини. І тоді я вирішив утекти від неї, подався подорожувати, побував у Німеччині, в Андернаху. Але я повернувся. Я знову побачив Вікторину – вона зблідла, схудла! Якби вона залишилася такою, як і колись, квітучою, веселою, я врятувався б! А так моя пристрасть розгорілася з незвичайною силою. Боячись, щоб моя вимогливість не перетворилася на хворобливу манію, я вирішив скликати синедріон людей із чистим сумлінням, аби пролити хоч якесь світло на цю проблему із сфери високої моралі та філософії. Адже після мого повернення становище ускладнилося ще дужче. Отож позавчора я зібрав у себе кількох своїх друзів – тих, у кого я більше, ніж у інших, знаходжу честі, і порядності, й витонченості почуттів. Я запросив двох англійців – секретаря посольства й одного чоловіка пуританських поглядів; колишнього міністра, наділеного розумом досвідченого політика; кількох молодиків, які ще не втратили чару невинності; одного старого священика; мого колишнього опікуна, чоловіка вкрай простодушного, який подав мені найсумлінніший звіт про опіку, що стало вікопомною подією в Опікунській раді; одного адвоката, одного нотаря, одного суддю – тобто представників чи не всіх галузей суспільної думки, обдарованих чи не всіма практичними чеснотами. Спочатку ми смачно пообідали і жваво погомоніли, причому кожен намагався перекричати всіх. Потім за десертом я щиро розповів про своє нелегке становище і попросив, щоб мені дали розумну пораду, хоча, звичайно, не назвав на ім’я дівчину, про яку йшлося.
– Порадьте, друзі, як мені бути, – сказав я на завершення. – Обговоріть докладно це питання, як обговорюють у палаті депутатів який-небудь законопроект. Сюди принесуть урну та більярдні кулі, й кожен подасть голос «за» чи «проти» мого шлюбу з дотриманням усіх умов таємного голосування.
Відразу запала глибока тиша. Нотар від участі в голосуванні відмовився.
– Не маю права, – сказав він. – Адже тут ідеться про шлюбний контракт.
Мій колишній опікун так упився, що втратив дар розмови. Йому самому тепер була потрібна опіка, щоб без пригод дістатися додому.
– Зрозуміло! – вигукнув я. – Не сказати своєї думки – це найпевніший спосіб дати мені наздогад, як я повинен діяти.
Мої гості зворушилися.
Один помічник, який вніс пожертву на користь дітей генерала Фуа і на пам’ятник генералові, вигукнув:
Як і чеснота теж, буває злочин різним!
– Пустобрех, – пробурмотів колишній міністр, підштовхнувши мене ліктем.
– А в чому, власне, проблема? – спитав герцог, чиї маєтки склалися із земель, конфіскованих у непокірних гугенотів після скасування Нантського едикту.
Підвівся адвокат.
– З погляду науки права, – сказав він, – випадок, поданий до нашого розгляду, не становить ніяких труднощів. Герцог має рацію! – вигукнув трубадур закону. – Хіба не існує статті про термін давності? Що сталося б із нашим суспільством, якби ми почали дошукуватися, звідки походить кожне багатство? Це питання совісті. Якщо вже вам так хочеться обговорити даний казус, зверніться у духовну консисторію.
На цьому кодекс законів, утілений в людську плоть, замовк, сів і вихилив келих шампанського. Тоді підвівся священик, чиїм обов’язком було тлумачити Святе Письмо.
– Бог створив нас слабкими, – сказав він переконано. – Якщо ви любите дочку злочинця, одружуйтеся з нею, але задовольніться посагом, який дістанеться їй від матері, а батькову спадщину роздайте вбогим.
– Даруйте! – вигукнув один із завзятих сперечальників, яких часто можна зустріти у світському товаристві. – А може, її батько вигідно одружився лише завдяки тому, що сам забагатів? Хіба всі його успіхи не стали можливими внаслідок скоєного злочину?
– Сама ця суперечка вже є рішенням. Існують речі, над якими людина ніколи не замислюється, – вигукнув мій колишній опікун, якому, либонь, закортіло просвітити товариство своєю п’яною мудрістю.
– Авжеж! – сказав секретар посольства.
– Авжеж! – вигукнув священик.
Ці двоє ніколи не розуміли один одного.
Підвівся доктринер, якому при ста п’ятдесяти п’яти виборцях не вистачило тільки півтори сотні голосів, щоб бути обраним до палати.
– Панове, цей феноменальний випадок належить до сфери інтелектуальної й виходить поза рамки, характерні для нормального стану нашого суспільства, – сказав він. – Отже, рішення, яке ми маємо прийняти, не повинне залежати від нашого сумління, це має бути присуд цілком імпульсивний, що дасть повчальний приклад миттєвого нюансу душевних переживань або раптових осяянь, у яких проявляються людські вподобання і смаки. Починаймо голосувати.
– Атож, голосуймо! – хором вигукнули мої гості.
Я звелів подати кожному по дві більярдні кулі – білу і червону. Біла – символ невинності – мала означати осуд цього шлюбу, а червона – схвалення. Друзів у мене зібралося сімнадцять – отже, для абсолютної більшості треба було не менше як дев’ять голосів. Кожен підходив і опускав свою кулю в кошичок з вузьким отвором у вигляді шийки, в якому перед партією в більярд перетрушують нумеровані кулі, коли гравці витягують номер своєї черги у грі. Всі ми неабияк схвилювалися, збуджені гострою цікавістю, адже розв’язувати голосуванням чисто моральну проблему – це, погодьтеся, спосіб досить оригінальний.
Коли дійшло до підрахунку голосів, я вийняв з кошичка рівно дев’ять білих куль! Цей результат мене не здивував; але раптом мені спало на думку порахувати, скільки молодиків мого віку виявиться серед обраних мною суддів. Таких казуїстів я нарахував дев’ять. Безперечно, всі вони й були однієї думки.
«Оце так! – сказав я сам собі. – Ось вони, два таємні й одностайні рішення: одне за мій шлюб, друге – проти. Як же знайти вихід із цієї скрути?»
– А де живе твій майбутній тесть? – необережно запитав один з моїх шкільних односумів, менш обачний, ніж інші.
– Тестя більше не існує! – вигукнув я. – Раніше моя совість сама говорила так голосно, що ваша порада була б зайвою. Але тепер її голос притих – і ось причина моїх вагань: спокусливий лист, якого я одержав два місяці тому.
І я дістав з гамана ось цього папірця, показавши його всім присутнім:
«Запрошуємо вас узяти участь у похоронній процесії, заупокійній відправі та похованні пана Жана-Фредеріка Тайфера, глави фірми „Тайфер і К°“, колишнього постачальника провіанту для імператорських військ, кавалера ордена Почесного легіону й ордена Золотої остроги, капітана першої гренадерської роти Другого легіону Паризької національної гвардії, що впокоївся 1 травня в своєму домі по вулиці Жубера…
Похоронні урочистості відбудуться… тощо.
Від імені невтішних… тощо».
– Як же мені тепер бути? – провадив я. – Я хочу поставити це питання в ширшому плані. Звичайно, на землях панни Тайфер стоїть ціла калюжа крові, а спадщина її таточка – справжнє Хацельдама. Я це знаю. Але Проспер Маньян нащадків не залишив; не пощастило мені розшукати і родичів фабриканта шпильок, зарізаного в Андернаху. Кому ж повернути статок?
І чи маю я право розголосити таємницю, яку мені вдалося розкрити, додати відтяту голову до посагу ні в чому не винної дівчини, домогтися, щоб вона бачила жаскі сни, забрати в неї прекрасну ілюзію, умертвити її батька вдруге, сказавши: «Кожне екю вашого статку вимащене кров’ю»? Я взяв почитати в одного старого священнослужителя «Тлумачний словник питань совісті», але відповіді на свої сумніви не знайшов і там. Віддати гроші церкві на поминки душ Проспера Маньяна, Вальгенфера і Тайфера? Але ж ми живемо в дев’ятнадцятому сторіччі! Побудувати притулок, установити премію за доброчесність? Премію за доброчесність присудять пройдисвітам. А більшість наших притулків нині стали, як мені здається, розплідниками зла. І хіба спокутуєш цей давній злочин, віддавши злочинне багатство для цілей, які хіба що тільки потішать моє самолюбство? Та й чому я повинен про це думати? Зрештою, я кохаю, кохаю палко. Моє кохання – це моє життя. Якщо, не пояснюючи причин, я запропоную молодій дівчині, яка звикла до розкоші, до мистецтва, дівчині, котра любить слухати музику Россіні, сидячи в замріяній позі в Італійській опері, якщо я запропоную їй віддати півтора мільйона свого статку на користь отупілих дідів або шолудивих голодранців, вона із сміхом повернеться до мене спиною, а її компаньйонка вважатиме мене за лихого жартівника; якщо в любовному екстазі я почну розхвалювати їй принади скромного існування і мій будиночок на березі Луари і попрошу її пожертвувати втіхами паризького життя заради нашого кохання – то це, по-перше, буде доброчесною брехнею, а по-друге, я цілком імовірно нічого не доб’юся і втрачу серце дівчини, закоханої в бали, в розкішні убори і в мене поки що теж. Її відіб’є в мене офіцер із закрученими вусами, стрункий і чепуристий, який бренькатиме на фортепіано, вихвалятиме лорда Байрона і хвацько триматиметься в сідлі. Що ж робити? Благаю, панове, дайте мені розумну пораду!
Чесний англієць із пуританськими поглядами на життя, вельми схожий на батька Дженні Діне, англієць, про якого я вже тут згадував, і який досі не промовив жодного слова, стенув плечима і сказав мені:
– Дурню, навіщо було запитувати, чи він родом із Бове?
Париж, травень 1831 р.
