Читать книгу: «Пікнік на льоду», страница 3

18

Листопад під кінець переметнувся від глибокої осені до такої ж зими. Діти гралися в сніжки. Колюче морозне повітря залазило за комір. Машини по дорогах їздили повільно, немов боялися одна одну, і самі дороги стали набагато вужчі. Усе під впливом холоду зменшувалося, вкорочувалося, зіщулювалося. І лише кучугури снігу на узбіччі росли завдяки працьовитості і широким лопатам двірників.

Віктор, поставивши крапку в другому з замовлених Мишком-непінгвіном «хрестиків», глянув у вікно. Не було ніякого бажання, та й потреби виходити сьогодні на вулицю.

Аби порушити тишу квартири, Віктор умикнув радіоточку, що стояла на холодильнику.

Безтурботний шум парламенту з шипінням вирвався з динаміка. Віктор прикрутив гучність. Поставив на вогонь чайник. Подивився на годинник: провечір, пів на шосту. Для закінчення дня зарано, подумав Віктор.

Пішов у кімнату і подзвонив Мишку-непінгвіну.

– Усе готове! – доповів він йому. – Можеш приїздити.

Мишко приїхав не сам. З ним до квартири ввійшла маленька дівчинка з круглими допитливими вічками.

– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Віті, як тебе звуть! – він нахилився до неї, почав розстібати ґудзики маленької рудої шубки.

– Соня, мені вже чотири роки, – проговорила дівчинка, дивлячися знизу вгору на Віктора. – А правда, що у вас пінгвін живе?

– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неї шубку, допоміг їй стягнути з ніг чобітки. – Ну, ходімо!

Вони зайшли до великої кімнати.

– А де пінгвін? – знову запитала вона, озираючись довкола.

– Зараз, – сказав Віктор. – Зараз я його знайду!

Спочатку він пішов на кухню. Приніс Мишкові обидва свіжонаписаних «хрестики». Потім попрямував у спальню.

– Мишко! – гукнув він, зазираючи за темно-зелену канапу.

Мишко стояв на своїй підстилці, на складеній утроє старій верблюдячій ковдрі, уп’явшись у стіну.

– Ти чого? – запитав, похилившись, Віктор.

Пінгвін стояв з розплющеними очима.

– Занедужав, чи що? – подумав Віктор.

– Що з ним? – запитала Соня, нечутно підійшовши до канапи.

– Мишко, у нас гості!

Соня підійшла до пінгвіна і попестила його.

– Ти занедужав? – запитала вона.

Пінгвін смикнувся, повернув голову, подивився на дівчинку.

– Тату! – гукнула Соня. – Він повернувся!

Залишивши Соню з пінгвіном, Віктор повернувся до великої кімнати. Мишко, сидячи у фотелі, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Віктор зрозумів, що текст замовнику сподобався.

– Чудово! – сказав Мишко-непінгвін. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскудні, а однаково їх шкода, коли читаєш… Ну що, чайком почастуєш?

Вони перейшли до кухні, де сіли до столу і, поки грівся чайник, балакали про погоду та інші неважливі речі. Коли ж чай запарили й розлили по філіжанках, Мишко-непінгвін простягнув Вікторові конверт.

– Гонорар, – сказав він. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаєш, ти про Сергійка Чекаліна писав?

Віктор кивнув.

– Видужав поки… Я йому факсом твій твір кинув… Йому, ніби, сподобалося… У кожному разі він був вражений!

– Тату, тату, – долинув з кімнати голос дівчинки, – він їсти хоче!

– Хіба він у тебе говорить? – посміхнувся, дивлячись на Віктора, Мишко-непінгвін.

Віктор дістав з морозильника рибину тріски, поклав у полумисок.

– Соню, скажи йому, що їсти подано! – жартома гукнув Віктор.

– Чуєш? – неголосно питала в кімнаті дівчинка. – Тебе їсти звуть!

Пінгвін перший зайшов у кухню, за ним слідком – Соня. Вона провела його до полумиска і з цікавістю спостерігала, як Мишко-пінгвін їв.

– А чому він сам? – запитала раптом Соня, підвівши голову.

– Не знаю, – відповів Віктор. – Та він не сам: ми з ним удвох тут живемо…

– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.

– Базіка! – видихнув Мишко-непінгвін. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!

Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухні.

– Треба буде їй щеня або кішку купити… – сказав, дивлячись їй услід, Мишко-непінгвін.

– Приводь її ще, нехай із пінгвіном бавиться! – запропонував Віктор.

За вікном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радіоточки віщав про події в Чечні. Віктор сидів за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотілося написати оповідання чи казку, хоча б лише для Соні. Але в голові звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».

– Може, я занедужав? – думав Віктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки. – Ні, треба змусити себе хоч іноді писати короткі оповідання, бо я схиблю…

Згадалося кумедне веснянкувате личко Соні, стягнутий гумкою хвостик рудого волосся на маківці.

– Дивний час для дитинства, – думав Віктор, – дивна країна, дивне життя, в якому й розбиратися не хочеться, хочеться просто вижити та й годі…

19

За кілька днів Вікторові подзвонив головний і попросив бути обачнішим, до редакції поки що не приїздити і без потреби на вулицю не виходити.

Здивований дзвоником Віктор усе ще тримав слухавку біля вуха, хоча з неї вже з хвилину чулися короткі гудки. «Що трапилося?» – думав він, але при цьому в його вухах досі звучав голос головного, цілком спокійний і самовпевнений, як голос вчителя. Віктор стенув плечима. Всерйоз він цей дзвінок не сприйняв, але ранок сам по собі розтягся на дві зайві години. І голився він довго, і чомусь вирішив попрасувати сорочку, хоча вдягати її не збирався.

Вийшов з будинку біля полудня. Купив свіжі газети, зайшов до гастроному по рибу для Мишка. Собі там же купив ковбаси й кіло бананів.

Повернувшись, переглянув газети, але в них не було відповіді на дзвінок головного. Натомість в очі впало кілька нових прізвищ. Відразу діставши загальний зошит, Віктор переписав до нього прізвища для подальшої роботи, але працювати не хотілося. Стан у нього був розслаблений. Сидів за кухонним столом, на якому лежав кульок із покупками. Віктор витяг з кулька банан.

Відкриваючись, рипнули двері на кухню. Зайшов пінгвін Мишко. Зупинився перед хазяїном. Подивився на нього благально.

– На! – Віктор тицьнув йому під ніс початий банан.

Пінгвін подався уперед усім тілом і відщипнув дзьобом шматок банана.

– Ти що, – здивувався Віктор, – мавпа? Дивись, отруїшся, а де я тобі лікаря знайду? Тут людям лікарів бракує! Ліпше я тобі риби дам!

У тиші кухні чулося прицмокування пінгвіна, що давав раду рибині тріски і дихання глибоко замисленого Віктора. Нарешті, тяжко зітхнувши, він підвівся, увімкнув радіоприймач. З динаміка вирвалася міліцейська сирена. «Радіоп’єса?» – подумав Віктор, але помилився. Це був репортаж із «бойовища». Цього разу «бойовище» лежало майже в центрі, на перетині вулиць Червоноармійської та Саксаганського. Віктор зробив гучніше і прислухався. Схвильований голос розповідав про плями крові на асфальті, про три швидких, що приїхали через півгодини після виклику, про сім трупів і п’ятьох поранених. За попередніми даними серед убитих знайшли заступника міністра спорту депутата Стоянова. Почувши прізвище, Віктор автоматично розкрив загальний зошит і перевірив записи. Свіжопокійний Стоянов у цих записах був. Віктор кивнув сам собі і, залишивши зошит відкритим, знову припав до радіоприймача. Але репортер продовжував перераховувати вже названі ним самим факти. Либонь, більше нічого не знав. Він пообіцяв повернутися в ефір з новими даними за півгодини і відразу його замінила жінка, яка приємним голосом сповістила прогноз погоди на вихідні.

«Завтра субота», – подумав Віктор і озирнувся на пінгвіна.

Працюючи вдома, він втратив відчуття відмінності між робочими і неробочими днями тижня. Хотілося – працював, не хотілося – не працював. Але все-таки частіше хотілося. Просто більше йому нічим було займатися. Писати оповідання або почати справжню повість або навіть роман не випадало. Він немов знайшов свій жанр і так затиснувся його рамками, що навіть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункі й траурно ритмічні настільки, що хоч бери їх і вставляй у будь-який некролог у вигляді філософського відступу. Іноді він так і робив.

Віктор потелефонував дільничному.

– Лейтенант Фішбейн слухає! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергію? Привіт. Це Вітя.

– Вітя? – перепитав дільничний, мабуть, не пізнаючи.

– Хазяїн пінгвіна.

– О, так би й сказав! – Сергій зрадів. – Що чутно? Як там Мишко?

– Нормально! Слухай, ти завтра вихідний?

– Так, – відповів Сергій.

– У мене є непогана ідейка, підтримаєш? – з надією запитав Віктор. – Тільки потрібна машина, будь-який міліцейський «газик» підійде…

– Звичайно, якщо це не кримінально карне діяння… Тільки нащо тобі «газик», у мене «запорожець» є, – сказав Сергій і розреготався.

20

Морозяним суботнім ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережній Дніпра біля нижніх Лаврських садів, вийшли Віктор, Сергій та пінгвін Мишко. Сергій витяг з багажника щільно напакований рюкзак. Завдав собі на спину. Вони спустилися кам’яними східцями до замерзлої річки.

Дніпро був закатаний товстим шаром криги. На ній нерухомими тлустими воронами сиділи, витримуючи між собою «чемну» дистанцію, аматори підлідного рибальства. Кожний біля своєї ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Віктор, Сергій та Мишко відійшли від берега і подалися в дніпровські льоди.

Вони йшли, пристаючи біля кожної незайнятої ополонки, але ці ополонки були або вже замерзлі, або завузькі.

– Ходімо до затоки! – запропонував Сергій. – Там десь моржі збираються…

Вони перейшли Дніпро, потім перетнули вузьку смужку землі – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергій показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони підійшли і не встигли як слід озирнути величезну ополонку, край якої виднілося чимало слідів голих п’яток, як Мишко рвонув уперед і плавно, без бризок пірнув у воду.

Віктор і Сергій затамували подих, дивлячись на темне гойдливе місиво води та криги.

– Слухай, а вони під водою бачать? – запитав Сергій.

– Напевно… – відповів Віктор. – Якщо є на що дивитися.

Сергій зняв зі спини плечак, витяг відтіля стару ватяну ковдру і розстелив її на кризі метрів зо два від ополонки.

– Сідай! – гукнув він Віктора. – У кожного своє свято.

Віктор присів. А Сергій вже дістав з плечака торбинку. Витяг звідтіль термос і дві пластмасові чашки.

– Почнемо з кави! – сказав він.

Кава виявилася соложавою, але на морозі пилася приємно, із задоволенням.

– А я нічого не здогадавсь узяти… – з жалем у голосі визнав Віктор, гріючи долоні об чашку з недопитою кавою.

– Дарма, іншим разом ти візьмеш. Коньячку хочеш?

Доливши в каву коньяку, Сергій засунув пласку пляшечку до кишені куртки.

– Нумо, – він підняв чашку. – За все краще!

Вони випили, і тепло проникло в їхні тіла й думки.

– Слухай-но, він там не утоне? – запитав Сергій, показуючи поглядом на широку ополонку.

– Не повинен… – Віктор знизав плечима. – Я, власне, нічого про пінгвінів не знаю… Шукав якісь книжки, але не знайшов…

– Якщо мені щось трапиться, я тобі дам! – пообіцяв Сергій.

Віктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибіч – до найближчого рибалки, а, отже, і до його ополонки було метрів тридцять. Рибалка сидів на валізі-ящику і було видно, як час від часу він підносить до рота похідну літрову фляшку.

– Піду пройдуся! – сказав Віктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.

– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергій. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди він подінеться. Не утоне ж він насправді!

В ополонці щось булькнуло, і Віктор відразу подивився туди. Місиво води і крижинок коливалося.

– Нумо, за Мишка! – Сергій підняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пінгвінів мало, їх треба берегти!

Вони пригубили, і відразу тихе морозяне повітря розітнулося лементом. Сергій і Віктор обернулися на лемент і побачили метрів за п’ятдесят рибалку, що відскочив від ополонки і показував на неї обіруч. До нього прямували два інших рибалки, залишивши свої короткі вудки в ополонках.

– Чого це він там? – сам себе запитав Сергій.

Віктор відвернувся від того, що діялося в п’ятдесятьох метрах від них. Він поволі цідив коньяк і думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цілком незаплановане. Колись, думав він, новий день принесе які-небудь прикрості, а може, і смерть.

– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечі Сергій.

Віктор ніби отямився, подивився на Сергія, потім, прослідкувавши за його поглядом, повернув голову і побачив пінгвіна Мишка, що наближався до них. Він ішов з боку острова.

– Де це він випірнув? – здивувався вголос Сергій.

Пінгвін підійшов і зупинився біля краю розстеленої на кризі ковдри.

– Може, і йому коньячку? – пожартував Сергій.

– Йди-но, йди сюди, Мишко! – покликав Віктор, поплескуючи долонею по ковдрі.

Мишко незграбно ступив уперед, заліз на ковдру, подивився на Сергія, потім на хазяїна.

Сергій знову поліз у рюкзак і цим разом дістав відтіля рушник. Сповив ним пінгвіна.

– Це щоб не застудився! – пояснив він Вікторові.

Пінгвін постояв так, сповитий, хвилин п’ять, потім скинув з себе рушник.

Віктор почув за спиною чиїсь кроки. Озирнувся.

У кількох кроках від них стояв рибалка, «хазяїн» ближньої ополонки.

– Що? Клює? – запитав його Сергій.

Той заперечно замотав головою, не пускаючи при цьому пінгвіна з очей.

– Послухайте, – нарешті вимовив він. – Це у вас пінгвін або я вже схибив?

– Схибив, – цілком щиро сказав йому Сергій.

– О Господи! – злякано видихнув рибалка.

Він якось незграбно змахнув руками, розвернувся і подався назад до своєї ополонки.

Віктор і Сергій провели його поглядом.

– Може, питиме менше! – з надією в голосі вимовив Сергій.

– Слухай, ти ж не на роботі! – докоряв Віктор. – Чом ти п’яниць лякаєш?

– Професійний інстинкт, – з усмішкою на обличчі виправдався Сергій. – їсти хочеш? Або ще хильнем коньячку?

– Хильнем! – Віктор кивнув.

Пінгвін раптом почав нетерпляче переступати з лапи на лапу і ляскати себе по боках плавцями-недокрилками.

– Він що, до вітру хоче? – посміхнувся Сергій, відгвинчуючи з коньячної пляшечки корок.

А Мишко тим часом пересунувся з ковдри на кригу і, смішно подріботівши, знову шубовснув в ополонку.

21

Уночі з неділі на понеділок Віктора розбуркав наполегливий телефонний дзвінок. Остаточно прокинувшись, він однаково не хотів підводитися, просто лежав і чекав, коли настирливцю урветься терпець, але він не уривався. Навіть пінгвін прокинувся і щось крекнув.

Віктор підвівся і невпевнено підійшов до телефону, що дзвонив.

«Що за ідіотські жарти!» – думав він, беручи рурку.

– Алло, Вітя? – пролунав нетерплячий голос головного. – Пробач, що збудив! Термінова робота! Чуєш?

– Авжеж.

– Зараз до тебе приїде кур’єр з конвертом. Він чекатиме в машині під парадним, а ти постарайся якнайшвидше зробити «хрестик». Він має піти в ранковий випуск!

Віктор кинув оком на будики на тумбочці. Пів на другу.

– Згода, – сказав Віктор.

Він одяг блакитний махровий халат і пішов у ванну. Вмився зимною водою. Потім – до кухні. Поставив на плитку чайник, друкмашинку – на кухонний стіл.

Вслухався в тишу нічного подвір’я. Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку світилося тільки два вікна.

Чуже неспання не хвилювало Віктора. Він уже отямився, тільки у голові відчувалася важкість.

Дістав аркуш паперу, вставив у машинку і знов прислухався до тиші нічної вулиці.

З тиші народився звук легковички, що під’їхала до парадного. Ляснули дверцята.

Віктор сидів і терпляче чекав на дзвінок у двері. Але замість дзвінка за хвилину він почув обережний стукіт.

Чоловік років на п’ятдесят із заспаним обличчям і червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.

– Я чекатиму внизу, в машині. Якщо засну – постукаєте в дверцята, – сказав він, не заходячи до коридора.

Віктор кивнув.

Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу і театральну програмку.

«Пархоменко Юлія Андріївна, 1955 року народження, з 1988 р. – солістка Національної опери. Заміжня, двоє дітей, – читав Віктор надрукований на машинці текст, – 1991 р. мала операцію на груді. У 1993 р. як свідок залучалася до суду в справі про зникнення артистки Національної опери Санученко Ірини Федорівни, з якою відверто ворогувала. 1995 року відмовилася від участі в гастрольній поїздці до Італії, чим ледве не зірвала заплановані гастролі».

Далі додано від руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника і депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася під час свого виступу на закритому святкуванні депутатами Дня незалежності України в Маріїнському палаці в 1994 році». Ці рядки були підкреслені червоним олівцем, і Віктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.

Він кілька разів перечитав підкреслені рядки. Інформації було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.

Віктор переглянув програмку, на другій сторінці побачив кольорове фото солістки. Гарна струнка жінка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей. Театральна сукня дуже пасувала їй.

Віктор знову зосередився на чистому аркуші паперу, вставленому в машинку.

«В арабів білий колір вважається жалобним», – подумав він, наближаючись пальцями до клавіатури з тастрами.

«Все живе на землі має власний голос. Голос – це ознака життя, ознака щастя або горя. Він може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепіт. У хорі нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникає відчуття скінченності будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам більше не випаде почути… Він увірвався зненацька і передчасно. У світі стало набагато тихіше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна діра у всесвіті, лише підкреслює скінченність будь-якого звуку і безкраїсть минулих і майбутніх втрат…»

Віктор підвівся, запарив собі чаю і з повною чашкою повернувся до столу. «…Голос Юлії Пархоменко замовк. Але доки стоїть стіна Маріїнського палацу, доки позолота підбання відбиває пишноту Національної опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повітрі, яким ми дихаємо. Її голос стане позолотою тиші, яку лишила вона після себе».

– Забагато золота, – подумав Віктор, зупинившись. Знову взяв аркуш із текстом, укотре перебіг очима підкреслені рукописні рядки.

– Як же сюди вставити цього Якорницького? – міркував він. – Кохання? Кохання…

Він замислився, ковтнув чаю. Прочитав уже написаний текст. Продовжив.

«Нещодавно сама Юлія зазнала важкої втрати. Пропав голос її коханої людини. Замовк раптово, зірвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжіння смерті падає усе, що віджило, відборолося або ж просто програло…»

Тут Віктор знову відвернувся і взяв до рук програмку, переглянув її уважніше і ледь помітно посміхнувся.

«Нещодавно, виконуючи партію Тоски в опері Пуччині, вона сама зіграла, проспівала всю свою трагедію, всю до останнього її стрибка з муру фортеці. Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-іншому, але у нас, тих, кому її життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тиші і відшукати в цій тиші золоті порошини її минулої присутності. Помовчімо ж усі разом, щоб легше було нам почути посеред тиші її голос, почути, запам’ятати і зберегти в нашій пам’яті надовго, доти, поки наші голоси змішаються з тишею і вічністю…»

Віктор випростав спину, відсапнув, немов щойно пробіг стометрівку, а не клацав літери й слова на друкмашинці. Потер пальцями скроні, проганяючи напругу, що з’явилася через це термінове нічне завдання. Але наразі завдання виконане.

Узяв до рук готовий текст. Прочитав і самому стало шкода невідомо як загиблу або померлу оперну співачку.

Визирнув у вікно – внизу стояла машина, чекала.

Віктор підвівся, повернувся і відразу завмер від несподіванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пінгвін. Він стояв нерухомо, і тільки вічка його горіли живим вогнем, але не виказували ніяких бажань. Він просто стежив за хазяїном. Безпристрасно і безпричинно.

Віктор, тяжко зітхнувши, протиснувся між пінгвіном і дверми в коридор, накинув на халат дублянку і, стискаючи в руці текст, вийшов на сходову площадку.

Кур’єр спав, опустивши голову на кермо. Віктор постукав по склу дверцят. Чоловік протер очі. Ні слова не мовлячи, відчинив дверцята, узяв з рук Віктора аркуш із текстом і, завівши машину, рушив.

Віктор повернувся до себе. Ніч була розбита. Спати не хотілося, у тілі народжувалася непотрібна бадьорість.

Віктор знайшов в аптечці снодійне, ковтнув дві пігулки, запив ще теплою водою з чайника і пішов до відпочивальні.