Читать книгу: «Зруйноване гніздо»

Оповiдання з минулого

I

На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозької Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом’яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади.

То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб’яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекої Запорозької Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею.

Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману своїм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчої до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна — права рука; замiсть лiвої ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок.

Коли старий козак позбувся своєї руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам’ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п’ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий — за часiв кошового Гордiєнка.

— Було се тодi,— одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,— коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своїм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками.

Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Українi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили український люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переїхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю.

На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.

Хоч i дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.

Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє i не любується, як бувало щодня, своїми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозької Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає.

Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєї зброї, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край.

Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без своїх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв.

Поки Дмитро Балан сидiв з своїми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Українi всi люди, але їхнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки.

Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса.

Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза.

Пiд час зруйнування Запорозької Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Київськiй бурсi; коли ж пiд час великої пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити своїх братiв-недолiткiв, забрав усiх їх до Сiчi i повiддавав: середнiх — Демка та Гната у молодики, себто чурами до значної старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги.

Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi.

Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iванової сестри Галi.

Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на неї глянув. Кругленьке та рум’яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя її кохання.

Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, приїхав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до її батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося їй по волi батька частувати його й медом, i вечерею.

Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про своє майбутнє щастя.

Подруга Галi Ївга, що крутилася зараз бiля неї, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку їй у вiночок.

Зимовник Iвжиного батька — Луб’яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ївга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з своєю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одної дiвчини й нi одного хлопця.

Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi своїми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце їхнього батька — про скасування Запорозької Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини.

— Глянь, Галю,— обiзвався помiж жартами Рогоза до своєї нареченої,— яка чудова смуга на лиманi од сонця!

— Справдi,— вiдповiла дiвчина,— неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть.

Козак пiдсiв до своєї нареченої i пригорнув її.

— Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одкладаємо? Нащо марнуємо днi?

Дiвчина глянула на нього з коханням.

— Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато?

— Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала свої очi.

— Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам.

— Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан.

Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши:

— Хотiли ми, тату, просити вашої милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти.

Старий козак докiрливо похитав головою.

— Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiшаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла.

Од такої вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його в руку.

Серце старого запорожця зразу пом’якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:

— Сядемо, дiти, та поговоримо...

Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.

— Як його, дiти мої, про шлюб та весiлля тепер думати,— почав старий запорожець,— коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч?

Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.

— Та що ж, тату... — сказав вiн. — Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...

Старий журливо похитав головою.

— Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров’ю її шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!

— Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi?

— Не знали ви, що робити? — в запалi скрикнув Балан. Та коли б за моїх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!

— От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай!

— Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!

— Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Сiч Запорозька — от i все.

— А тут же?... Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?

Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.

— А що має статися з степами? — сказав вiн.— Степи несходимi... безкраї... їх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде — на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашої дочки не завезу — будемо обоє вашу старiсть доглядати.

Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.

— Ох, дiточки мої... — сказав старий козак, зовсiм уже пом’якшавши i цiлуючи дочку в голову.— Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе?

— Та якого ж, таточку, ще треба щастя,— обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,— як всiм укупi жити?

— А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,— все смiливiше i веселiше говорив Демко,— так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!

Старий козак повеселiшав — очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися.

— А що ж, справдi... — сказав вiн.— Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були!

— От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв.

— Головна рiч,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаїв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити її.

Старий запорожець забув уже про свої лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело:

— Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем поїдемо подивитись.

II

Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тiєї, що Iвась напередоднi натягав вудкою.

Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом.

На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала їм роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина їде. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно.

Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали, «щоб на подорожнiх усе добре сiдало», i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель.

— Гей, круторогi! — сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень.

У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак.

— Нащо, тату, нам їхати аж за Днiпро у Самар? — спитав Демко, коли вiз заїхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бiк Днiпра є церква в Нових Кайдаках.

— Не знаю я, сину, — одповiв старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар’ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства — запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього заїдемо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпареної сонцем, соковитої степової трави й квiток.

Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання.

У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили їх пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони поїхали знову, прямуючи на пiвнiч.

Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над їхнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос.

Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокрої Сури, i Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнiє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi заїдки, що Галя зiбрала з дому.

На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися своїм промiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту.

Пiд чарами лiтньої ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi.

Тiльки не дуже довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд’їздять двоє озброєних вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйнованої Запорозької Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх.

Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза.

— Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-росiйському.— Он як нам доля всмiхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої!

— Го, го! — радiючи скрикнув другий.— Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза.

— А що вам, добрi люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза.

— Тягни лиш сюди, старий...— сказав один з них, засунувши руку в сiно.— Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку!

— Що ж ви за люди? — спитав старий козак.

— Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi!

— Якщо ви, добрi люди, голоднi,— сказав Балан,— так ми вас нагодуємо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попоїсти.

— Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! — одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя.

Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав своєї шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали її москалi.

— Хто ж так робить? — скрикнув старий козак. — Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками.

— Мовчи, поки цiлий, Мазепа! — почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули їх у рядно щоб покласти на коня.

— Та що ж це ви, харцизи? — скрикнув Рогоза.— Ото такi ви царськi люди? Грабуєте подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв!

Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.

— Нехай беруть! — сказав старий козак.— Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услiд таке слово, що та їжа їм каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки — та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв — вiзьмуть було, скiльки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба!

Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв’язали рядно, кажучи:

— Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не поїсти!

Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поїхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звичаї, колишнiм же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.

Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на краєвид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил.

З шпилю могили був чарiвний краєвид. З лiвої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своїми бiлими водами рiчка Самар.

Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав їй батько про сi дивнi мiсця.

— Через що ж, тату,— спитала вона згодом,— той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром?

— Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своїх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як їхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з’явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували — аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир.

— А сi могили чому Близнюками звуться?

— А се теж не за наших часiв так їх прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнiє та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть.

Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив свої очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi.

— Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi — Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв, що орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашої козацької пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка стоїть...

— Кажiть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза.

Сей натяк на скасування Запорозької Сiчi з усiма її паланками дуже зворушив старого сiчовика.

— Боже мiй, Боже мiй! — сказав вiн, ковтаючи сльози. Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком.